Пресовим органом Української Національної Оборони 24 жовтня став тижневик «Наступ» під редакцією Степана Росохи, який був додатком до газети «Нова Свобода»:

…найгіршим для нашої молодої держави було б звести закон її життя й росту до торгів за параграфи… […]

Боротися – ось єдиний можливий клич! Бути борцями, а не купцями й урядничими мертвими душами. Відкликатися до героїчних струн душі нашого народу, а не тільки до його шлунка! Ясним поглядом уміти оцінити кожного нашого ближчого й дальшого сусіда, теперішнього або майбутнього союзника чи противника і на ніщо в житті не замикати очей! Сильних людей нам треба!

«Генеральний Штаб» Української Національної Оборони очолював полковник УГА Гнат Стефанів. До цього штабу також належали уродженець Миколаєва Микола Аркас та сотник Леонід Клименко. Чисельність УНО сягнула 1000 осіб із мережею по всьому Закарпаттю і займалася державною безпекою, особистою охороною прем’єра Волошина та міністрів автономного уряду, обороною майна та населення від польських та мадярських терористів.

Попри наявність досвідчених старшин, ОУН ще в жовтні 1938 вирішила посилити свій вплив на УНО. Проект нової, ще численнішої та масової організації обговорювали з Вождем, полковником Андрієм Мельником, голова підпільного сектору Крайової Екзекутиви ОУН Закарпаття Юліан Химинець та Михайло Колодзінський. Зрештою, визначені в цій розмові люди обійняли в новій організації визначені посади.

9 листопада відбулося знайомство коменданта руханкового товариства «Січ» із пластуном, членом УВО та ОУН Євгеном «Ґутом» Кульчицьким. Саме він опрацьовував статут нової організації і додав точку про право носити зброю. На нараді з іншими членами Пласту Степаном Папом, Богданом Рубиновичем, Олександром «Гайдамакою» Блестівом, Володимиром Забавським визнали, що досі жодна організація в Закарпатті своїми напрямними й діяльністю не відповідала статусу народної гвардії.

Євген Кульчицький наполягав на назві «Карпатські Січові Стрільці», проте Міністерство внутрішніх справ не могло її прийняти, тож нове утворення на базі Української Національної Оборони одержало назву «Організація Народної Оборони Карпатська Січ» (ОНОКС), хоча загал частіше вживав лише два останні слова. Комендантом на пропозицію Степана Папа став Дмитро Климпуш, підстаршина австро-угорського війська, поранений під Бережанами в ліву руку і праву частину обличчя ветеран І світової, член спортивного товариства «Січ» із 1923. Хоча на Закарпатті вже був Пласт, він обмежувався юнацтвом до 17 років, а вже старших хлопців мала виховувати «Карпатська Січ». Головну команду становили три «Р»: заступник голови з організаційних та господарчо-фінансових справ Іван Роман, генеральний писар Іван Рогач, та референт преси та ідеологічно-політичного виховання Степан Росоха. 10 листопада статут затвердив міністр Юліан Ревай.

Як націоналісти, «січовики» прийняли справу оборони країни за своє життєве завдання. Про це свідчить офіційне повідомлення у згаданих вище “Січових Вістях” про Перший Зʼїзд ОНОКС 4 грудня 1938 року у кінозалі «Слов’янського дому» о 10:30, на якому після відкриття заходу представленням коменданта

Дмитра Климпуша, ідеологічно-політичний референт, доктор Степан Росоха виголосив доповідь “Творім збройні сили народу”:

Нарід мусить бути вічно у поготівлі. Він мусить стати воєнним табором. Кожний громадянин українець, без огляду на стан, мусить служити в дисципліні народові й державі. Замало є вложити людині кріс у руки. Треба людину виховати в дисципліні, щоб вона була свідома в крові й кості за що вона бореться. Тому “Карпатська Січ” є оборонно-суспільною організацією. Вона вчить народ здобути позиції на всіх ділянках і вносити такий порядок сил і праці, щоб кожний мав змогу користати із своїх здібностей. Тому “Карпатська Січ” є рухом націоналістичним і бореться зо всіма спекулянтами і калькулянтами, як би вони себе гарно не називали, включно з московськими комуністами. Наш рух дає змогу виявитися всім здоровим силам народу. Боремося за новий порядок, нових  людей. Коли нарід не хоче впасти жертвою других народів — мусить іти цим шляхом. Найменше спізнення коштує життя мільйонів, які вмирають у нужді, в біді, а найкращі з них на полі бою. “Карпатська Січ” є душею держави. Вона стоїть і стоятиме на сторожі думок, сумління народу, послуговуючися безоглядним порядком найкращих синів народу. Разом з тим тримає в поготівлі цілий нарід перед ворожими нападами ззовні.

Саме на цьому заході січовики вперше з’явилися у своєму однострої, проект якого Дмитро Климпуш 12 листопада подав Августину Волошину. Це був перефарбований однострій чехо-словацького війська різних відтінків блакитного та зеленого через різне походження тканини. Оскільки використання повної копії забороняв закон, Августин Волошин прибрав із кітеля нагрудні кишені та зробив комір відкритим.

Також відмінною рисою була мазепинка з синьо-жовтою стрічкою та шкіряним дашком. Інколи на ній була кокарда з тризубом із мечем – імовірно, це був значок, який чіпляли також на кітель або кокарда часів УНР. Старшинський склад мав додаткові складові: на мазепинці та комірі жовті вилоги, також нарукавний оунівський тризуб, та портупею через праве плече.

Мистецький відділ «Карпатської Січі» очолив киянин Михайло Михалевич, який влітку 1931 переплив Дністер разом із матір’ю та сестрою Веронікою.

Саме Михалевич є автором більшості плакатів «Карпатської Січі». Вперше вони з’явилися на вулицях Хуста 7 грудня 1938 і справді знайшли відгук у закарпатців, а також лишали небайдужими чеських жандармів, які їх часом зривали. До праці для ОУН його залучив сам Олег Ольжич, і саме на його пропозицію художник переїхав до Хусту. Його роботи також використовувала «Летюча естрада» – заснована Миколою Чирським агітаційна група, що їздила Закарпаттям із виступами, промовами, та концертами. Його твори були політичною сатирою на повсякденне життя краю, яке намагалися збаламутити агенти Москви й Будапешту, відтягнувши народ на манівці подалі від впливу українського націоналізму.

Будетелями українців були, серед інших, поет і ветеран І світової Василь Ґренджа-Донський, Василь Щербій, Зенон Коссак, Михайло Колодзінський. Саме завдяки їхній ідеологічно-виховній праці з місцевим населенням Карпатська Україна заговорила мечами.

Хоч січовики сповняли службу спільно з чеськими прикордонними загонами SOS, брак зброї був найдошкульнішою проблемою ОНОКС упродовж усього її існування. Тому ще перед перетином кордону з Чехо-Словаччиною Роман Шухевич проводив перемовини з підприємцями та меценатами Галичини, щоб їхніми внесками здійснити закупівлю озброєння.

В той же час ПУН, який тримав руку на пульсі міжнародного становища, відчув, що над Закарпаттям збираються хмари, і кидати туди весь і без того нечисленний організаційний актив на закладу було не далекоглядно, тому не сприяв озброєнню «Карпатської Січі». Крайовикам же, загартованим підпільною боротьбою проти польської займанщини, попри все усміхалося сонце, на яке вони були ладні бігти, як тоді казали, «з мотикою».

Кульмінацією намагань січовиків озброїтися стала їхня перестрілка з жандармерією в Хусті при спробі одержати таку бажану зброю на наказ премʼєр-міністра в ніч проти 14 березня. Довідавшись, що «Карпатська Січ» одержала зброю і одержавши неправдиве донесення про вбитого жандарма, генерал Лев Прхвлв наказав розпочати роззброєння січовиків, що почалося з арештів уранці того ж дня і перереросло в міські бої: доки в Карпатську Україну проривалися малярські війська, боягузи під назвою «армія» застосували майже всю свою силу проти погано озброєних і навчених українців у блакитно-сірих одностроях.

Домігшись перемирʼя, Августин Волошин призначив Степана Клочурака міністром військових справ і погодився на проголошення мобілізації на фронт проти мадярських окупантів. Найбільшим боєм проти останніх став Бій на Красному полі 16 березня, де січовики, пластуни, студенти та семінаристи становили опір регулярній армії з бронетехнікою та авіацієюю, боронячи Хуст.

В лавах «Карпатської Січі» зійшлися, крім закарпатців, галичан, і буковинців, уродженці Сумщини, Полтавщини, Херсонщини, Дніпра, і навіть народжені на чужині українці. «Карпатська Січ» стала виявом прагнення української нації до соборності та доказом того, що держава – це перш за все армія, що актуально для України вже не перший рік.