«Встане Україна! І розвіє тьму неволі…»

Сьогодні ми вшановуємо 211-ту річницю з дня народження Тараса Григоровича Шевченка — символу боротьби за українську самобутність, духовного пророка Nації, людину, чиї думки формували Nаціональну свідомість українців і крізь століття відгукуються й в Nаших серцях.

Шевченко пройшов шлях від кріпака до академіка, від пастуха до гіганта українського слова. Його «Кобзар» став святим писанням українського духу, книгою, що будила Nацію від сну колоніального ярма і пробуджувала самосвідомість. Його життя було сповнене труднощів, але й великої творчої сили, що спонукала до боротьби, вела його і відгукувалась у творчості. Він народився у родині кріпаків, 9 березня 1814 року в селі Моринці на Черкащині. Чималий вплив на світогляд ще малого Тараса справив його дід захопливими розповідями про гайдамацьке минуле, яке й запалило в молодому хлопцеві жагу до боротьби за вільну Україну, якою він замарив ще змалечку.

Ще малим Шевченко виявив хист до малювання, але як кріпак не мав можливості розвивати талант. Але доля подарувала йому шанс на освіту, спочатку він навчався грамоти у дяків, потім розвивав свій талант у різних майстрів, виконуючи дрібні малярські роботи. У 1831 році Шевченко разом із панською родиною переїхав до Петербурга, де продовжував навчання і розвивав свої здібності.

В цей період життя його талант почав розкриватися по-справжньому. Він вивчав живопис, копіював картини великих художників і одночасно цікавився літературою. В цей час Шевченко знайомиться з Брюлловим, Жуковським та Євгеном Гребінкою, які допомогли обдарованому юнакові викупивши його з кріпацтва у 1838 році. 

Після звільнення почався період розквіту його творчості, Шевченко навчався в Академії мистецтв, де здобув визнання як художник, а вже у 1840 році вийшла його перша збірка поезій «Кобзар», яка принесла йому справжню славу. Після шаленого розголосу, який отримав «Кобзар» своїм антиімперським, проукраїнським спрямуванням, його було піддано жорсткій редакції й всі подальші примірники були цензуровані. Його твори були насичені любов’ю до України, до її природи, гір, моря, культури, історичних звитяг і кращих часів вольності Гетьманщини.

Тарас Шевченко користався підтримкою опального князя Миколи Волконського, який був одружений на онучці гетьмана Кирила Розумовського та на посту губернатора Малоросії підтримував розвиток української культури та займався відродженням козацького війська (за що і був знятий з посади). Донька князя Волконського, Варвара, стала коханням усього життя Шевченка і підтримувала його навіть у засланні.

Трохи пізніше, в альбомі «Три літа» Шевченком була написана сатирична поема «Сон», де він завуальовано і метафорично розвінчував і виявляв гниле єство Російської Імперії, її царя та його підлабузників. Ця поема стала відвертим викликом імперській владі, і такі твори не могли залишитися поза увагою влади. У 1847 році, після викриття Кирило-Мефодіївського братства, він був заарештований і відправлений до Петропавлівської фортеці. Метою братства було передати владу від російського монарха безпосередньо народам, які населяли різні землі в складі Російської імперії. Українці, згідно з ідеями братства, мали панувати в Україні.

Особисто цар Микола І наказав покарати його відправивши солдатом у далекий Оренбурзький край із забороною писати й малювати. Заслання стало серйозним випробуванням. Важка служба, постійний нагляд, заборона займатися творчістю — все це було спрямовано на те, щоб зламати митця.

Попри всі обмеження, Шевченко таємно писав вірші, зберігаючи їх у пам’яті або записуючи у прихованих записниках. Його слово продовжувало жити, а ідеї поширювалися навіть у тих умовах, коли імперія намагалася його змусити замовкнути.

Завдяки клопотанню друзів у 1857 році Шевченко повернувся з заслання. Проте здоров’я його було підірване. У 1859 році він востаннє відвідав Україну. В Петербурзі працював над новими творами, але через хворобу 10 березня 1861 року помер.Його поховали спочатку в Петербурзі, а згодом перепоховали на Чернечій горі біля Канева, як було сказано в заповіті.

Однозначно, саме Шевченко вперше надав українській ідеї чіткі форми. Його твори – це не просто поезія, а маніфест боротьби, який був так необхідний в часи кризи Nаціональної самосвідомості. Рядки з його поезії стали гаслом для поколінь українців, що не хотіли бути рабами. Його «Кобзар» – не просто книга, а духовний фундамент і вогник надії, навколо якого Українська Nація об’єднувалась у найтемніші часи.

Його слово стало мечем проти імперського ярма, а його «Кобзар» – дороговказом для всіх, хто прагне свободи. Сьогодні, коли Україна знову виборює своє право на існування, Шевченкове слово звучить як ніколи актуально. Його ідеї живуть у серцях українців, його гнівна поезія – Nаш бойовий клич, а його мрія про вільну Україну – Nаша реальність, за яку ми продовжуємо боротися. Саме він сформував чітке розуміння Nації, як кровно-духовного організму, надродини з мертвих, живих і ненароджених.

Тож сприймаймо його поезію не сентиментально, а войовничо. Його слово – це наказ, його творчість – це зброя, а його ідея – це Україна, яку ми маємо захистити і передати майбутнім поколінням.

Вшануймо Великого Кобзаря не лише словами, а й справами. Бо поки б’ється українське серце, звучатиме його слово, а разом з ним — і Nаша боротьба.

Борітеся – поборете!

Слава Україні!

Центурія в інших соціальних мережах:
▫️YouTube▫️
▫️Instagram▫️
▫️Telegram▫️
▫️TikTok▫️