В період Другої Світової війни формування українських партизанських з’єднань на Волині та Поліссі розпочали відразу три політичні сили.

Перші загони народної самооборони “Українська Повстанська Армія — Поліська січ” напередодні німецького вторгнення створив Тарас Боровець (Бульба), який заручився підтримкою уряду УНР у вигнанні. Проте його спроба здобути для свого формування статус національного збройного відділу не знайшла підтримки у німецької влади та у листопаді 1941 року “УПА-Поліська Січ” була офіційно розпущена.

Але вже весною 1942 року Боровець відродив УПА (без доповнення “Поліська січ”) як партизанські загони для боротьби з німцями, згодом реорганізовані в Українську Національно-Революційну Армію (УНРА).

Через пів року свої збройні підрозділи створила ОУН Андрія Мельника під командуванням Миколи Недзвецького (псевдо Хрін) та бандерівці — Поліським загоном командував Сергій Качинський (Остап), волинським — Григорій Перегійняк (Довбешка-Коробка).

Саме діяльність останніх і дозволила ОУН (б) прив’язати дату створення УПА до 14 жовтня 1942 року, що мало на меті показати тяглість історії українського війська від доби Гетьманщини, коли покровителькою козацького війська була Покрова, свято якої припадало саме на 14 жовтня.

В лютому 1943 року відбулася Третя конференція ОУН(б), яка затвердила курс на збройну боротьбу з німцями та поширення діяльності оунівських збройних підрозділів на всю територію Волині. У квітні 1943 року за збройними відділами ОУН (б) було офіційно закріплено назву Українська Повстанська Армія (УПА).

Її командувачем став керівник крайового проводу ОУН (б) на Волині — Дмитро Клячкіський (Клим Савур), котрий взявся за консолідацію всіх українських збройних сил під керівництвом ОУН (б). Переговорний процес з представниками мельниківців та Боровцем, котрі не хотіли визнавати провідну роль бандерівців, дуже швидко зайшов у глухий кут. Отримавши відмову, Клячківський вдався до силового варіанту і вже влітку 1943 року всі українські партизанські збройні загони були інкорпоровані до складу УПА.

Новим етапом у розбудові структури УПА став офіційний прихід у серпні 1943 року на керівні посади в ОУН (б) Романа Шухевича. Маючи досвід служби у польській та німецькій армії, він та його команда завершили процес формування армії — у листопаді було створено Головну Команду УПА та Головний Військовий Штаб (ГВШ), який складався з оперативного, розвідувального, тилового, організаційно-персонального, вишкільного, політ виховного та військо-інспекційного відділів.

У січні 1944 року підполковник Роман Шухевич (Тарас Чупринка) став головним командиром УПА.

Чисельність УПА сягнула свого піку в 1943-44 роках і становила близько 35 тисяч осіб. УПА не мала тилових і допоміжних частин, функції яких перебрала на себе мережа ОУН (б), яка за різними підрахунками охоплювала 200 тисяч осіб.

Протягом свого існування УПА фактично воювала на три фронти: з Вермахтом та його союзниками, Армією Крайовою та загонами НКВС.

Взимку 1944 року територією дій УПА просувалася українсько-німецька лінія фронту. Її командування заборонило своїм підрозділам вступати у сутички з частинами Червоної Армії, але на практиці цю заборону досить часто порушували.

Зокрема, у засідку УПА потрапив командувач 1-го Українського фронту генерала армії Ніколай Ватутін, який помер 15 квітня 1944 року у київському госпіталі внаслідок отриманих поранень.

Залишивсь в глибокому радянському тилу, УПА ще понад рік змогла чинити активний спротив. В червні 1946 року командування УПА і керівництво Української Головної Визвольної Ради (УГВР) прийняли рішення розпочати процес поступової демобілізації й до 1949 року відбувався перехід УПА до збройного підпілля.

3 вересня 1949 року вийшов наказ УГВР та ГВШ про розформування залишків активних підрозділів та бойових одиниць УПА і влиття її відділів та штабів в підпільні структури ОУН (б).

Фактично припинивши своє існування, спротив УПА тривав і надалі — 5 березня 1950 року біля Львова був вбитий генерал-хорунжий УПА, голова генерального секретаріату УГВР та голова проводу ОУН (б) в Україні Роман Шухевич, 23 травня 1954 року співробітниками МВС УРСР був схоплений останній лідер українського підпілля Василь Кук.

Після цього спостерігались лише поодинокі акції українських повстанців, остання з яких відбулась біля хутора Лоза Підгаєцького району Тернопільської області 14 квітня 1960 року.