“Український вояк мусить нести не лише зброю, а й гідність держави, якої ще не визнав світ, але яку визнає меч.”

Коли ми говоримо про українських героїв початку ХХ століття, то найчастіше згадуємо імена політиків, отаманів чи провідників визвольного руху. Але серед них є постаті, які уособлюють насамперед військову честь та служіння Україні, про людей які діють без зайвих слів, без політичних компромісів. Одним із таких людей був полковник Петро Болбочан.

Петро Болбочан народився 5 жовтня 1883 року в селі Геджев Хотинського повіту Бессарабської губернії, у родині православного священика. Сім’я його була не багата, не мала власних великих земельних ділянок, і в таких обставинах у Петра Болбочана фактично була два вибори: шлях священика, або ж шлях військової звитяги.

Вступивши до Чугуївського військового училища, Болбочан потрапив у середовище, де зміг навчитися військовій справі, завдяки чому його прагнення військової справи в подальшому реалізувалось. Під час навчання він відзначився дисциплінованістю, вимогливістю до себе та інших. Його товариші згадували, що молодий Болбочан мав природну харизму офіцера. Переважна більшість юнкерів також була української національності, тож Болбочан скористався цією можливістю і організував там український гурток для поширення рідного слова. Але проіснував він недовго, його заборонили, а юнкер Болбочан отримав догану.

Після закінчення училища Болбочан служив у царській армії. Його частини брали участь у Першій світовій війні. Саме там він відзначався як здібний командир, котрий не боявся відповідальності. Але війна відкрила йому іншу правду: українські солдати проливають кров за чужі інтереси, за чужі столиці, за імперію, яка не визнає їхнього народу.

У фронтових окопах його національні переконання пробуджуються з більшим розмахом, він розуміє, що українці мають право на власну армію, власну державу, власну гідність. І це переконання вже не покидатиме його до кінця життя. Саме в ті роки формується Болбочан не лише як офіцер, а як людина, що поєднує військову честь з національною свідомістю.

Після Лютневої революції він активно долучається до процесу українізації військових частин. На відміну від багатьох політиків Центральної Ради, Болбочан не був романтиком – він тверезо розумів, що без дисциплінованої армії незалежність залишиться лише декларацією.

У 1917 році він формує 1-й Український полк імені Богдана Хмельницького, але через суперечності з політичним керівництвом, яке боялося “надто сильних” військових, цей підрозділ зазнавав певних утисків. Пізніше завдяки ньому було створено 1-й Український Республіканський полк. 22 листопада 1917 року Петро Болбочан отримав призначення командиром 1-го Українського полку. Проте на початку грудня полк був розпущений за наказом корпусного солдатського комітету, який контролювали більшовики. Попри опір Болбочана, підрозділ роззброїли, казарми підірвали, а будівлі розбили гарматним вогнем. Багато українських бійців загинули.

За таких обставин ним було прийнято рішення створити “Республіканський курінь”, без офіційного дозволу. На чолі цього куреня він прийняв участь в придушені Січневого повстання на заводі “Арсенал”, та захисті Києва від наступу більшовиків.

Але 8 грудня 1918 р. більшовицькі війська захопили Київ і продовжили наступ. Малочисельні  підрозділи армії УНР з останніх сил стримували переважаючі сили ворога. Ситуація змінилась після укладення  Брестського миру та угоди з німецьким і австрійським урядами про військову допомогу УНР, за рахунок чого армія УНР з допомогою німецьких військ отримала змогу почати контрнаступ. Республіканський курінь, на той момент реорганізований в 2-й запорізький піхотний полк на чолі з Болбочаном першим визволяв та заходив у визволений Київ, випереджаючи німецьке військо.

Вже навесні 1918 р. підрозділ Болбочана брав участь у блискавичному звільненні Сходу України від червоних окупантів – Полтавщина, Харківщина, Дніпровщина і Запоріжжя були звільнені протягом 2 місяців боїв.

Також Болбочан перебував в клубі самостійників, в чому виявлялась його націоналістична позиція.

Справжнім випробуванням його таланту стала Кримська операція 1918 року. Після визволення Києва від більшовиків 2-й Запорізький курінь під командуванням Болбочана отримав наказ просуватися на південь. Його метою було не лише визволення Криму, а й встановленя українського контролю над Чорноморським флотом.

Для того щоб не залежати в цьому питанні від доброї волі союзників, українській армії необхідно було вибити більшовиків з Криму самостійно.

Українські війська під командуванням Болбочана провели стрімкий наступ на Крим, прорвавши більшовицькі укріплення. Завдяки рішучим діям розвідників і запорожців було зламано опір червоних, які почали панічний відступ. У результаті українці швидко звільнили ключові міста півострова, зокрема Сімферополь і Бахчисарай.

Кримський похід Запорозької дивізії Армії УНР став справжнім тріумфом українського війська, показав його здатність до реалізації складних військових операцій. Одночасно Кримська операція вкотре продемонструвала нездатність соціалістичного уряду УНР до виважених та твердих рішень, адже на вимогу німецького командування 27 квітня 1918 р. угрупуванню Болбочана було наказано покинути Кримський півострів.

Але це була операція, що увійшла в історію. Діючи швидко, рішуче й самостійно, Болбочан зі своїми частинами за кілька днів прорвав більшовицькі позиції. Його війська фактично випередили німецькі сили, які лише готувалися до вступу на півострів. Це була блискуча військова акція – без надмірних втрат, з чітким планом і високим бойовим духом.

В гетьманський період отримав звання полковника і продовжував гідно служити Україні, але під час антигетьманського повстання виступив на стороні Директорії, керівники якої пообіцяли йому не знищувати чинний державний апарат. Пізніше ця обіцянка була порушена.

Вже під час другого наступу більшовицької навали на терени України, командував Лівобережним фронтом, прийнявши на себе удар усіх радянських дивізій. Вже у нерівній боротьбі, українська армія не вистояла й відступила аж до Кременчука.

Вже після вимушеного відступу військ Болбочана його звинуватили у здачі міста більшовикам без бою. Але якби Болбочан не зробив цей відхід, то УНР ризикувала втратити свої найкращі військові підрозділи. Хоча не мовчав і сам полковник. Він доволі різко критикував суперечливу політику уряду УНР та вказував на його явні прорахунки.

Також його звинувачували в розпусканні комуністичних збройних загонів, оскільки вони були безпосередньою загрозою для України. Але представники лівих соціалістичних течій на чолі з Винниченком прагнули порозумітись з радянською Росією і вимагали для полковника суворого покарання за це.

Таким чином політичні обставини виявилися сильнішими за військову логіку. Урядовці соціалісти не змогли знайти спільної мови з Болбочаном. Його вимогливість, прямота й незалежність викликали недовіру та страх у політиків, які часто діяли нерішуче й суперечливо.

Трагічний фінал життя Петра Болбочана це дзеркало тодішньої української політики, її суперечностей, нерішучості й внутрішніх конфліктів і загальної некомпетентності.

Це добре описував і сам Болбочан: «Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, лізете в керівники Великої Держави, лізете в законодавці замість того, аби бути вам звичайними урядовцями і писцями… Україна повинна червоніти за свій уряд перед світом… Подивіться, що з себе уявляють наші міністри. Як не критин, то подлець».

Болбочана звинуватили у “непокорі” наказам, у “самовільних діях” і навіть у підготовці “заколоту”. Його заарештували за наказом головного отамана Петлюри. Для армії і прихильних до Болбочана військових частин це стало шоком, арештовували не отамана, не авантюриста, а одного з найкращих бойових командирів, людину, що не раз рятувала державу в критичні моменти.

Прихільні Болбочану частини пропонували збройно визволити його, але він відмовився, сподіваючись, що зможе себе захистити не створюючи внутрішньої нестабільності в державі. Але Болбочану не дали реальної можливості захистити себе. Його судив військовий трибунал, який фактично виконав політичне замовлення. Багато його побратимів виступали на його захист, але рішення було ухвалене.

Також цікавою є персона людини яка арештувала Болбочана, це був Омелян Волох. Після втрати Проскурова 22 листопада 1919 року отаман Волох фактично перестав підкорятися командуванню Армії УНР. Перебуваючи на керівних посадах, він запам’ятався низкою злочинних дій – арештом полковника Петра Болбочана, участю в Проскурівській різанині, убивством полковника Виноградова та отамана Юхима Божка. У грудні 1919 року, командуючи Гайдамацькою бригадою, Волох захопив скарбницю УНР, а вже в січні 1920-го перейшов на бік більшовиків.

Нажаль, Болбочан загинув не в бою, а був засуджений до розстрілу через заздрість і страх Головного отамана УНР Семена Петлюри. Саме відсутність довіри Петлюри до своїх бойових командирів згубила Армію УНР і подарувала перемогу червоній Москві.

Болбочан уособлював тип національного офіцера, який ставить честь вище за вигоду, а обов’язок – вище за політичні амбіції. Він розумів, що українська армія має бути дзеркалом української душі — чесною, шляхетною, організованою.

Його постать це приклад людини, яка залишилася вірною своїм принципам навіть тоді, коли довкола все хиталося. Він був не просто командиром, а моральним орієнтиром, який показував, що військова служба може бути справою честі і національних інтересів, а не амбіцій. Його життя нагадує, наскільки небезпечними для держави є внутрішні суперечки, коли особисті або партійні інтереси стають важливішими за спільну мету.

Центурія в інших соціальних мережах:
▫️YouTube▫️
▫️Instagram▫️
▫️Telegram▫️
▫️TikTok▫️