Фінал І світової війни став поштовхом до розпаду імперій і появи нових Nаціональних держав, зокрема на руїнах Австро-Угорської та Російської імперій. Свої Визвольні змагання почали і українці, але програли їх через нездатність демократично-соціалістичної партійної еліти в стислий термін вибудувати державність й велику боєздатну армію. Остання спроба визволити Україну разом з польськими союзниками в 1920 р. закінчилася катастрофою через зрадництво Польщі. Розбиті залишки Армії Української Nародної Республіки відступили на територію Польщі, де були розміщені в табори, де військові помирали тисячами від хвороб і недоїдання.

Та були ті, хто не змирилися з поразкою. Частина продовжила боротьбу з окупантами у складі повстанських загонів, інші — заснували підпільну організацію. Так виникла Українська Військова
Організація (УВО), яку очолив полковник Євген Коновалець, колишній командир Корпусу Січових Стрільців Армії УNP. Організація була сформована в серпні 1920 р., як відповідь на нездатність політичного проводу на чолі з Семеном Петлюрою привести українську справу до перемоги.

В основу УВО були ветерани армій УNР i ЗУNР, а діяльність швидко охопила всю Західну Україну, були ячейки і в Центральній, і в Східній Україні. Ця організація стала відповіддю на політичну слабкість керівництва та орієнтувалася на саботаж, терор і підпільну війну з метою відновлення державності. На відміну від інших ініціатив, саме дії Коновальця та його соратників принесли реальні результати. УВО першою виступила проти польської окупації, в той час, як уряд УNР закривав очі на грубе порушення умов польсько-українського союзу з боку Варшави.

Попри труднощі та критику з боку військово-політичного керівництва УNP, УВО стала
значущою складовою визвольного руху. Її керівництво, сформоване із колишніх Січових стрільців, стикалося зі звинуваченнями у політичній вузькозорості. Проте Коновалець з однодумцями вистояли та запропонували реалістичний підхід до боротьби, відновивши віру у довгострокову перспективу визвольного руху. Спочатку УВО створювалася як структура для збереження бойового ядра українського війська — офіцерського складу, здатного у разі нової війни швидко організувати нове військо. Але вже на початку 1920-х стало ясно: масштабної війни Європи проти СРСР найближчим часом не буде. У таких умовах організація змінила акценти: основний напрям її діяльності змістився у бік диверсійно-підпільної боротьби проти польського окупаційного режиму на Західній Україні.

Символом цього зламу стала перша гучна судова справа відбулася 1922 року. На лаві підсудних були особи, яких пов’язували з атентатом Степана Федака-молодшого 1921 року (невдалий замах на главу Польської держави Юзефа Пілсудського та воєводу Ґрабовського). Окрім членів УВО, слідство велося проти цілої низки впливових у Галичині українців, наприклад, доктора Степана Федака, батька виконавця замаху, голови Українського горожанського комітету, доктора Василя Щурата, відомого українського вченого, професора таємного українського університету, Михайла Галущинського, колишнього командира Легіону Січових Стрільців та ін.

У грудні 1924 р. у Львові розпочався судовий процес проти групи осіб, звинувачених у шпигунстві та приналежності до УВО. У цій справі все почалося з арешту поліцією зв’язкової УВО Ольги Басараб (в минулому бухгалтерки посольства ЗУNP у Відні) у помешканні якої було виявлено велику кількість матеріалів військового характеру. Усім звинуваченим інкримінували, що вони в другій половині 1923 й початку 1924-го років здійснювали збір інформації про об’єкти Збройних Сил Польщі, щоб передати відомості «чужій державі». Навесні 1926 р. у Львові відбувалося судове засідання у справі так званих «поштовців», членів «Летючої бригади» УВО, які брали участь у «ексах» протягом 1924-1925 років. Після вбивства польського шкільного куратора Собінського (займався закриттям українських шкіл на Галичині) в листопаді 1927 року у Львові відбувся суд. У цьому вбивстві звинувачено підпільників УВО Василя Атаманчука та Івана Вербицького.

Попри всі старання, польській поліції не вдалося виявити справжніх атентатчиків, однак знаючи про приналежність до УВО двох останніх, польські органи безпеки намагалися показати керівництву країни свою високопрофесійну роботу та використавши фальшиві докази й свідків, влаштувати великий показовий процес.

Збройна форма спротиву знову заявила про себе — не як відкрите протистояння армій, а як добре організований саботаж і терор у тилу ворога. Хоча в офіційних заявах УВО зазначалося, що організація не вважає терористичну діяльність єдиним
чи головним своїм завданням, її основною метою було пробудження загального революційного пориву Українського Nароду. Водночас для багатьох членів організації ближчими були радикальні, силові форми боротьби з польським окупаційним режимом.

Особливо в перші роки своєї діяльності УВО здобула підтримку значної частини населення, яке очікувало рішучих дій. В одному з підпільних видань середини 1920-х років зазначалося, що визвольний рух на Західній Україні не може йти старими, мирними шляхами. Він має не лише окреслити для себе чіткі межі дії, а й сформулювати ясну мету. І перш ніж іти до цієї мети, рух повинен змінитися внутрішньо: перейти від оборонної тактики до наступальної, від локального протесту до всенародного національного повстання.

Основною метою цього повстання мало стати звільнення Західної України від польської окупації та творення Української Nаціональної держави. УВО акцентувала на політичних замахах як формі вираження глибокого внутрішнього протесту. У публікаціях підкреслювалося, що ці дії не є просто актами насильства — вони свідчать про існування організованої сили, яка прагне не лише помсти, а насамперед — Nаціонального визволення.

Уже впродовж 1922 року на західноукраїнських землях
було зафіксовано значну кількість саботажних і диверсійних актів, зокрема 38 на залізничному транспорті. Перед цим було спалено військові склади й магазини поблизу Перемишля. На шляху Львів — Бібрка було пошкоджено системи телеграфно-телефонного зв’язку, зруйновано залізничні станції та інші об’єкти інфраструктури. Частина з них розташовувалася в Сопотові, біля Кутів та в Городку. Було здійснено вісім спроб підриву залізничних колій, а також підпали поліцейських відділків у Яворові, Городку, Угневі, Судовій Вишні. Упродовж того ж року було здійснено 20 замахів на зрадників та польських посібників, 10 — на поліцейських та їхніх агентів, 7 — на польських військовослужбовців. Улітку та восени 1922 року сталося близько 2300 підпалів польських поміщицьких господарств, фільварків та інших об’єктів польської власності.

Зі свого боку, польська влада відповіла репресіями. Під час проведення пацифікаційної акції 1922 року польська поліція затримала близько 20 тисяч українців. Постійні арешти та розгроми організації, які систематично проводили польські влади проти українців, паралізували більшість діяльності УВО. Лише поодинокий розвідувальний відділ УВО в Польщі продовжував працювати відносно стабільно.

Оскільки Українська військова організація діяла підпільно, її члени суворо дотримувалися правил конспірації. Інформацію передавали через спеціально облаштовані поштові скриньки, документи та звіти шифрували. Кожен агент знав лише свого безпосереднього керівника — це унеможливлювало розкриття всієї мережі у випадку арешту. Навіть під тортурами затримані не могли виказати решту
членів організації, бо просто їх не знали. Польські спецслужби тривалий час намагалися виявити структуру цієї мережі та були вражені її масштабами. В одному з аналітичних документів Генштабу зазначалося, що розвідувальна сітка УВО — одна з найрозгалуженіших і найефективніших у Європі.

Справжні масштаби підпілля стали очевидними у 1924 році після серії облав і арештів. Під час обшуку в квартирі Ольги Басараб, яка утримувала одну з поштових скриньок, було знайдено розвідувальні матеріали. Вона не виказала жодного імені, однак польські служби вийшли на інших учасників мережі й заарештували низку важливих діячів, серед них — Андрія Мельника. Саме тоді польська поліція вперше усвідомила, наскільки широкою, професійною і впливовою була розвідувальна система УВО.

УВО відрізнялася від інших українських громадсько-політичних формацій, які діяли як на еміграції, так і на західноукраїнських землях, передусім нелегальними методами роботи та схильністю до терору. Однак з часом стало очевидним, що як замкнута військова організація, зорієнтована переважно на диверсійно-розвідувальну діяльність, УВО не могла здобути політичного впливу на широкі верстви населення Східної Галичини та Західної Волині.

Та все ж Українська військова організація набула величезних масштабів, як для організації закритого типу, і вже за кілька років виникла потреба створити власну політичну організацію. Відтак у 1929 році була сформована Організація Українських Nаціоналістів, яку очолив командант Української Військової Організація. Протягом 1929-1931 років УВО та ОУN існували паралельно. Потім УВО перетворилося на військову референтуру ОУN, виконавши свою історичну роль у становленні Організованого Українського Nаціоналістичного Руху.

Центурія в інших соціальних мережах:
▫️YouTube▫️
▫️Instagram▫️
▫️Telegram▫️
▫️TikTok▫️