В основу повоєнної міжнародної системи було покладено «чотирнадцять пунктів» американського президента Вудро Вільсона, які він озвучив у Конгресі США на початку 1918 року. Її ключовою тезою було право націй на самовизначення, що для багатонаціональної австро-угорської монархії означало політичну смерть.

4 жовтня 1918 року розпочалася робота сесії австрійського парламенту, на якій Голова української парламентської репрезентації Євген Петрушевич висловив сподівання на позитивне вирішення долі українського народу за нового устрою та поділ Галичини на українську і польську частини.

В умовах посилення відцентрових тенденцій 12 жовтня українська парламентська репрезентація прийняла рішення скликати у Львові «з’їзд мужів довір’я», який і мав вирішити майбутнє західноукраїнських земель.

Щоб запобігти остаточному розпаду держави цісар Австро-Угорщини 16 жовтня видав маніфест, яким надав право самовизначення підкореним народам та проголосив курс на перебудову імперії на федеративних засадах.

За таких умов, 18 жовтня у Львові зібрався з’їзд, на якому були присутні українські депутати обох палат австрійського парламенту та крайових Сеймів Галичини та Буковини, представники українських політичних партій, студентства та єпископат УГКЦ.

Представники Закарпаття надіслали лист підтримки ідеї об’єднання всіх українців Австро-Угорщини. На з’їзді було обрано представницький орган українського народу — Українську Національну Раду (УНРаду), ухвалено її статут та президію і в якості її президента обрано Євгена Петрушевича.

19 жовтня 1918 року відбувся з’їзд «мужів довір’я», який, на правах народних зборів, затвердив склад УНРади. Своїм першим маніфестом вона проголосила право українців на створення Української держави на українських етнографічних землях Австро-Угорської імперії — Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті. Передбачалося також, що національні меншини краю матимуть право на національно-культурну автономію.

25 жовтня 1918 року у Відні українська делегація офіційно повідомила цісарський уряд про створення УНРади й висунула вимогу передати їй владу у Галичині, а наступного дня Євген Петрушевич надіслав ноту президенту США Вудро Вільсону з проханням підтримки українського питання.

Однак затягування його вирішення політичними засобами та територіальні претензії поляків на українські землі спонукали представників УНРади вдатися до силових дій — в результаті повстання, яке розпочалося 1 листопада 1918 року у Львові, влада на території Східної Галичини та Північної Буковини перейшла до УНРади.

9 листопада було утворено Раду державних секретарів (Державний секретаріат), яку очолив Левицький, а 13 листопада УНРада ухвалила «Тимчасовий закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії», який визначив назву держави — Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) та її кордони, що включали всі українські етнографічні землі Австро-Угорщини. Офіційно затвердженим гербом ЗУНР стало зображення золотого лева на синьому тлі. Вищим органом влади мали стати Установчі Збори, а до їх скликання керівництво ЗУНР покладалося на УНРаду та Державний секретаріат.

22 січня 1919 року делегація ЗУНР взяла участь у проголошенні Акту Злуки. 9 червня 1919 року, внаслідок поразки УГА, УНРада передала свої повноваження Петрушевичу і продовжувала свою діяльність й після окупації Галичини польськими військами у Відні та Львові аж до 1923 року.

Козаки та атомна енергія, військова демократія у Правому секторі та Азові