Традиція святкування Великодня приходить до нас ще з часів Римської імперії, коли відбулася заміна державної релігії на християнство. З тих часів відбулося поширення традиції святкування Великодня спочатку в країнах, які входили до складу Римської імперії, а потім поширилося і на всю Європу.

В Україні особливо шанували це свято запорозькі козаки, у яких на Великдень приходилася одна з великих січових рад, на яких вирішувалися найважливіші питання. Так само Великдень святкувався і в підрозділах Армії Української Nародної Республіки, і в Українській Повстанській Армії.

Одним з головних атрибутів Великодня є писанка —традиція розпису крашених яєць є чудовим родинним ритуалом. Кожна місцина в Україні мала свої легенди про прояву крашанок, які описані Олександром Воропаєм у двохтомному дослідженні «Звичаї нашого Nароду»:

«На Київщині оповідають, що коли Ісус Христос ходив з св.Петром по землі, то вони проходили через одне село, а там жд були; побачили вони Христа та й почали камінням та грудками шпурляти в Нього. І як торкнеться камінь Ісусової одежі, зробиться з нього писанка, а як торкнеться грудка, то перетвориться на крашанку. Святий Петро позбирав усе те до кишені, а пізніше людям роздав. З того й пішов звичай готувати писанки та крашанки на Великдень.

На Уманщині кажуть, що жд та всякі недовірки спокушали Христа, як Він ішов на страждання. Набрали в пелену камінців і спитали Спасителя: «Що в пелені?» — Христос каже: «Крашене та писане!» Вони відкрили пелену, щоб посміятися, а там справді — крашанки та писанки.

На Полтавщині є легенда, що писанки писала Мати Божа ще тоді, як Ісус маленький був: «дитина дуже тішилась тими цяцьками».

На Гуцульщині оповідають, що писанки писала Мати Божа і дарувала їх Пілатові, щоб той змилувався над її Сином. Коли Мати Божа писала писанки, то плакала і слізьми обливала свою роботу, а тому й вони, гуцули, коли пишуть писанки, то вимальовують цятки, подібні до сліз.

На Гуцульщині ще є така легенда. Далеко в горах, до високої стрімкої скелі залізними ланцюгами прикутий страшний нехрист. І той нехрист має дванадцять своїх посланців, що ходять по селах та містах і придивляються, як живуть люди. Все, що вони побачать або почують, розповідають нехристові. Коли посланці кажуть, що люди живуть бідно і сваряться поміж собою, нехрист радіє і сміється так, що аж гори трясуться, а ланцюги його слабнуть. Якщо ж посланці кажуть, що між людьми згода й добро, нехрист сердиться, насуплює брови, а ланцюги міцніше стискають його погане тіло. Та найстрашніша для нехриста вістка, що люди ще пишуть писанки, що вони не забули цього звичаю: він тоді реве, як звір, рветься з усієї сили і б’ється головою об скелю так, що але вогонь креше. З того постають грім і блискавка, а ланцюги його робляться тоді такі міцні, що годі їх розірвати».

Цитування легенд за виданням О.Воропай (Звичаї нашого Nароду. Том 1. Весна. Великдень. Легенди. – Українське Видавництво. Мюнхен. 1958 р. с. 265 – 266)

Центурія в інших соціальних мережах:
▫️YouTube▫️
▫️Instagram▫️
▫️Telegram▫️
▫️TikTok▫️