Передумови

Ніколає Чаушеску прийшов до влади в 1965 році. У 1967 році очолив Державну раду – постійний колективний верховний орган влади в Румунії. Згодом її повноваження були суттєво звужені на користь новоствореної посади президента, яку Ніколає Чаушеску і зайняв у 1974 році. Таким чином завершилось формування в країні одноосібної системи влади.

Самостійна позиція соціалістичної Румунії дозволила розвивати співробітництво з капіталістичними країнами та отримати доступ до кредитів МВФ та МБРР. Однак їх неефективне використання призвело до нарощування зовнішнього боргу, який у 1981 році сягнув 10 млрд доларів США.

Для погашення боргів було запроваджено нормування продажу товарів першої необхідності, електроенергії й тепла. Вичерпавши резерви неконкурентоздатної румунської продукції, країна перейшла до експорту сировини.

З другої половини 1980-х років у Румунії почалась нова хвиля робітничих страйків та «хлібних бунтів». Протести дедалі більше радикалізувались. Їх все жорсткіше придушували війська та Секурітате – департамент МВС, що поєднував функції спецслужби та таємної поліції.

Все це відбувалось на фоні сформованого «культу» Ніколає Чаушеску та його дружини Єлени. Фактично вона була другою особою в країні, а діти й найближчі родичі займали важливі державні та партійні посади.

У листопаді 1989 року 71-літній Ніколає Чаушеску був учергове переобраний на посаду генсека ЦК РКП ще на один п’ятирічний термін.

Революція

Переламним для долі Румунії стало 15 грудня, коли в Тімішоарі війська та поліція розігнали мирну демонстрацію, що намагалась протидіяти арешту і депортації кальвіністського священника Ласло Текеша, який виступав із публічною критикою влади. Наступного дня на мітингах в Тімішоарі й Араді на повний голос зазвучали заклики повалити режим Чаушеску.

Протести не вщухали й 19 грудня було закрито кордон. Армійські частини оточили повсталі міста, в повіті Тіміш було введено надзвичайний стан. Але наступного дня етнічно-релігійний протест став політико-економічним. Безлади перекинулись на Бухарест, де проти мітингарів студентів та робітників було кинуто танки й підрозділи Секурітате.

21 грудня на Палацовій площі Бухареста за ініціативою мера міста був організований мітинг прихильників режиму, покликаний продемонструвати народну підтримку. Заповнена площа практично мовчки стояла до появи близько полудня Чаушеску на балконі будинку ЦК РКП. Буквально на перших же вітальних фразах його освистали. Почулися вибухи петард. Налякані люди, вважаючи, що почалась стрілянина, стали поспіхом залишати площу. Заспокоїти натовп і виступити Чаушеску так і не вдалось. Він був змушений провести ніч в урядовій будівлі, остерігаючись великих груп протестувальників, що стали збиратись у центрі міста.

22 грудня 1989 року разом з дружиною вертольотом вилетів у президентську резиденцію в Снагов, що за 40 км від Бухареста.

Надвечір мітингарі разом з військовими підрозділами захопили столичний телецентр. Звідти колишній член ЦК РКП з питань пропаганди Йон Ілієску повідомив про перемогу революції й створення Фронту національного порятунку (ФНП).

У ніч проти 23 грудня по всій країні почались зіткнення з 70-тисячною Секурітате, яка відкрито виступила проти армії та громадян.

Смерть диктатора

Того ж 24 грудня за наказом кілька днів перед тим призначеного міністром оборони генерала Віктора Стенкулеску поблизу Тирговіште було затримано Ніколає та Єлену Чаушеску, які так і не зуміли дістатись президентської резиденції.

Наступного дня надзвичайний військовий трибунал провів тригодинне судове засідання і виніс подружжю Чаушеску смертний вирок «за особливо тяжкі злочини проти народу».

Вирок був негайно приведений до виконання: близько 14:50 25 грудня 1989 року Ніколає і Єлена Чаушеску були розстріляні трьома добровольцями з батальйону десантників біля стіни місцевої казарми. Лише за кілька хвилин до страти вони зрозуміли, що це не операція прикриття і їм дійсно загрожує смертна кара. Останніми словами Ніколає Чаушеску були «Я не заслуговую…».

Грузини в уряді, цифровізація ОРДЛО, борг перед СРСР.