Сьогодні у випуску:
- Гранатомет, який дорожчий за танк;
- Війна між Україною та РФ;
- Мінські домовленості;
- Мобілізація українців до армії путіна;
- Справа Василя Стуса;
- Допомога з Британії;
- Німецькі партнери;
- Теорія великого Порошенка.
Категорія: Uncategorized
Друга російсько-українська війна
Передумови
Використавши важке становище Директорії УНР після втечі Павла Скоропадського, більшовики організували другий похід на Україну. Вже 17 листопада 1918 року в Москві утворилася Рада українського фронту.
Одночасно за рішенням ЦК РКП(б) було утворено маріонетковий радянський уряд України. Уряд УНР звертався із запитами щодо воєнних заходів Москви. На них він отримав відповідь, що в Україну прямує не військо РСФРР, а воюють між собою війська України — української радянської влади й Директорії.
Початок бойових дій
Директорія оголосила війну Радянській Росії. 24 січня на всій території УНР було введено воєнне становище. Червоноармійські частини після важких боїв біля Харкова, Полтави, Катеринослава, Чернігова зайняли майже всю Лівобережну Україну.
6 лютого 1919 року радянські війська вступили до Києва. Директорія перебралася до Вінниці. Все Лівобережжя було в руках більшовицької армії. У цій ситуації Володимир Винниченко заявив про свій “відхід від політики” і виїхав за кордон, “щоб зайнятись далі літературною працею”. Разом з Винниченком з уряду вийшли й інші соціал-демократи.
Обов’язки голови Директорії взявся виконувати Симон Петлюра. Це з задоволенням сприйняли українські патріоти та військові.
Захопивши Київ і зміцнивши свої позиції, радянські війська в лютому — березні 1919 року, щоб не допустити війська Директорії до Галичини, почали новий наступ у напрямку на Мозир і Коростень, а також на Кременчук, щоб відрізати їх від військ Антанти.
Під натиском радянських військ Директорія 6 березня переїхала з Вінниці до Проскурова (нині Хмельницький). Сили її слабнули, а командування Антанти, не надаючи реальної допомоги, висувало щораз нові вимоги.
Під впливом воєнних і дипломатичних невдач в українській армії посилювалися розлад й анархія. У квітні 1919 року українське військо та залишки державного апарату опинились у Галичині. Всю Наддніпрянщину зайняли більшовики. Проте їх становище в Україні було дуже непевним.
Контрнаступ
Озброєні селянські маси, яким більшовики не дозволили ділити панські землі, не хотіли задарма давати хліб для вивезення в Росію.
Навесні 1919 року в Україні почалися масові селянські повстання.
Підтримана повстанським рухом українська армія в середині 1919 року перейшла в контрнаступ проти російської Червоної армії. Цьому сприяв той факт, що внаслідок поразки у війні з Польщею збройні сили Західноукраїнської Народної Республіки — Українська галицька армія — 16—18 липня 1919 року відступили за Збруч і посилили український фронт проти більшовиків.
Підсумки
Спільними силами вдалося вибити російську Червону армію з більшої частини Правобережжя. 31 серпня 1919 року об’єднані українські частини вступили в Київ. Одночасно в столицю увійшла з південного сходу російська Добровольча армія на чолі з генералом Денікіним.
Ядерне роззброєння України
Передумови
Початком роззброєння можна вважати Декларацією про суверенітет України від 16 липня 1990 року. У документі зазначалося: “Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї”.
24 жовтня 1991 року Верховна Рада ухвалила Заяву про без’ядерний статус України. Вже через два місяці, 30 грудня Україна підписала Мінську угоду СНД щодо Стратегічних сил. Вона зберігала єдиний контроль над ядерною зброєю на території колишнього СРСР і затверджувала вивезення тактичної ядерної зброї з території України.
Роззброєння
7 травня 1992 року з України повністю вивезли до Росії тактичну ядерну зброю. Після чого перемовини відбувалися лише щодо стратегічної ядерної зброї.
США були дуже зацікавлені в цих перемовинах, оскільки ракети з ядерними боєголовками на території України мали радіус дії, достатній для ураження американської території.
14 січня 1994 року підписали Тристоронню заяву президентів України, США та Росії щодо української ядерної зброї.
“Президент Леонід Кравчук підтвердив свою відданість тому, щоб Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як держава, що не володіє ядерною зброєю, в якомога коротший можливий час”, – йдеться в заяві.
Будапештський меморандум
У листопаді 1994 року Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. За місяць був укладений Будапештський меморандум про без’ядерний статус України.
Підписав його вже Леонід Кучма – переможець президентських виборів влітку 1994 року.
2 червня 1996 року Україна втратила ядерний статус, коли з країни вивезли останню боєголовку. Шахтно-пускові установки для балістичних ракет знищили у 1996-2001 роках.
Стратегічні бомбардувальники, які могли нести ядерну зброю, до 2006 року знищили, передали Росії як плату за газ або відправили до музеїв.
Варшавський процес
Варшавський процес став одним із найбільших судових процесів против Організації українських націоналістів. Формальним приводом до засудження стало вбивство міністра внутрішніх справ Польщі генерала Броніслава Перацького.
Причини
Перацький, який був давнім провідником авторитарної політики маршала Юзефа Пілсудського, у 1930 році керував “пацифікацією” (“примус до миру”) українців Галичини та Волині.
Починаючи з 1930 року у відповідь на акції Організації українських націоналістів польська влада почала проводити масові репресії проти українського населення, часто керуючись принципом колективної відповідальності.
Ідея перманентної революції, яка сповідувалася ОУН, і, особливо молодим Степаном Бандерою, що не поділяв помірковану позицію провідника ОУН Євгена Коновальця, підштовхнула на проведення нею ряду терористичних актів, серед яких було вбивство в Трускавці керівника тісно пов’язаного з Пілсудським неурядової організації “Безпартійний блок співробітництва з урядом” Тадеуша Головка в 1931 році, комісара львівської поліції Еміліяна Чеховського в 1932-у і міністра Пєрацького, здійснене 15 червня 1934 року в центрі Варшави.
Замах
План замаху на Пєрацького розробляв Роман Шухевич, загальне керівництво взяв на себе Степан Бандера, а замах здійснив Григорій Мацейко 15 червня 1934 року.
Мацейко спочатку спробував підірвати невеличку міну, виготовлену у підпільній лабораторії, але вона не спрацювала. Тоді Мацейко, не вагаючись, вихопив пістолет та застрелив польського міністра.
Мацейко вдалось відірватись від переслідування, а пізніше — покинути країну. Решту життя він провів на еміграції у Аргентині.
Наслідки
Вбивство Перацького змусило польську поліцію провести ретельне розслідування, наслідком якого стали масові арешти, що охопили близько 800 осіб. Заарештовано було майже усе керівництво ОУН на чолі з 26-річним Бандерою.
18 листопада розпочався судовий процес. На лаві підсудних опинилися 12 членів ОУН. Під час слідства до рук польської поліції потрапило близько двох тисяч документів ОУН (“архів Сеника”). Архів дав можливість встановити особи більшості членів та керівників ОУН.
Процес тривав два місяці та широко висвітлювався світовою пресою. Кінцевий вирок був оголошений 13 січня 1936 року. Степан Бандера, Микола Лебідь і Ярослав Карпинець були засуджені до смертної карти, яку, на підставі амністії, потім замінили на довічне ув’язнення.
Всі засуджені були звільнені у вересні 1939 року, коли Польща була окупована німецькими та радянськими військами.