Сьогодні у випуску:
Ніколає Чаушеску прийшов до влади в 1965 році. У 1967 році очолив Державну раду – постійний колективний верховний орган влади в Румунії. Згодом її повноваження були суттєво звужені на користь новоствореної посади президента, яку Ніколає Чаушеску і зайняв у 1974 році. Таким чином завершилось формування в країні одноосібної системи влади.
Самостійна позиція соціалістичної Румунії дозволила розвивати співробітництво з капіталістичними країнами та отримати доступ до кредитів МВФ та МБРР. Однак їх неефективне використання призвело до нарощування зовнішнього боргу, який у 1981 році сягнув 10 млрд доларів США.
Для погашення боргів було запроваджено нормування продажу товарів першої необхідності, електроенергії й тепла. Вичерпавши резерви неконкурентоздатної румунської продукції, країна перейшла до експорту сировини.
З другої половини 1980-х років у Румунії почалась нова хвиля робітничих страйків та «хлібних бунтів». Протести дедалі більше радикалізувались. Їх все жорсткіше придушували війська та Секурітате – департамент МВС, що поєднував функції спецслужби та таємної поліції.
Все це відбувалось на фоні сформованого «культу» Ніколає Чаушеску та його дружини Єлени. Фактично вона була другою особою в країні, а діти й найближчі родичі займали важливі державні та партійні посади.
У листопаді 1989 року 71-літній Ніколає Чаушеску був учергове переобраний на посаду генсека ЦК РКП ще на один п’ятирічний термін.
Переламним для долі Румунії стало 15 грудня, коли в Тімішоарі війська та поліція розігнали мирну демонстрацію, що намагалась протидіяти арешту і депортації кальвіністського священника Ласло Текеша, який виступав із публічною критикою влади. Наступного дня на мітингах в Тімішоарі й Араді на повний голос зазвучали заклики повалити режим Чаушеску.
Протести не вщухали й 19 грудня було закрито кордон. Армійські частини оточили повсталі міста, в повіті Тіміш було введено надзвичайний стан. Але наступного дня етнічно-релігійний протест став політико-економічним. Безлади перекинулись на Бухарест, де проти мітингарів студентів та робітників було кинуто танки й підрозділи Секурітате.
21 грудня на Палацовій площі Бухареста за ініціативою мера міста був організований мітинг прихильників режиму, покликаний продемонструвати народну підтримку. Заповнена площа практично мовчки стояла до появи близько полудня Чаушеску на балконі будинку ЦК РКП. Буквально на перших же вітальних фразах його освистали. Почулися вибухи петард. Налякані люди, вважаючи, що почалась стрілянина, стали поспіхом залишати площу. Заспокоїти натовп і виступити Чаушеску так і не вдалось. Він був змушений провести ніч в урядовій будівлі, остерігаючись великих груп протестувальників, що стали збиратись у центрі міста.
22 грудня 1989 року разом з дружиною вертольотом вилетів у президентську резиденцію в Снагов, що за 40 км від Бухареста.
Надвечір мітингарі разом з військовими підрозділами захопили столичний телецентр. Звідти колишній член ЦК РКП з питань пропаганди Йон Ілієску повідомив про перемогу революції й створення Фронту національного порятунку (ФНП).
У ніч проти 23 грудня по всій країні почались зіткнення з 70-тисячною Секурітате, яка відкрито виступила проти армії та громадян.
Того ж 24 грудня за наказом кілька днів перед тим призначеного міністром оборони генерала Віктора Стенкулеску поблизу Тирговіште було затримано Ніколає та Єлену Чаушеску, які так і не зуміли дістатись президентської резиденції.
Наступного дня надзвичайний військовий трибунал провів тригодинне судове засідання і виніс подружжю Чаушеску смертний вирок «за особливо тяжкі злочини проти народу».
Вирок був негайно приведений до виконання: близько 14:50 25 грудня 1989 року Ніколає і Єлена Чаушеску були розстріляні трьома добровольцями з батальйону десантників біля стіни місцевої казарми. Лише за кілька хвилин до страти вони зрозуміли, що це не операція прикриття і їм дійсно загрожує смертна кара. Останніми словами Ніколає Чаушеску були «Я не заслуговую…».
У день самогубства Нерона сенат проголосив імператором намісника Тарраконської Іспанії 72-річного Сервія Гальбу. По прибуттю до Риму, він скасував більшість реформ свого попередника. Зокрема пільги для знатних громадян, а для поповнення казни наказав розшукати та повернути всі щедрі подарунки Нерона, які той зробив в останні роки, що викликало невдоволення знаті.
Невдоволеними залишились і солдати та преторіанці, які раніше виявили лояльність до нового імператора, розраховуючи на підвищення платні. Через скупість та жорстокість Гальби два легіони у Верхній Германії відмовились присягнути йому на вірність.
Наступного дня, коли протести досягли Нижньої Германії, проголосили імператором свого префекта Авла Вітеллія. Їх підтримали легіони в Лугдунській Галлії, Іспанії та Британії. Під гаслом, що він звільнить імперію від узурпатора, Вітеллій направив на Рим війська.
Усвідомлюючи хисткість свого положення, 10 січня 69 року Гальба усиновив та призначив своїм спадкоємцем молодого політика зі знатної родини 31-річного Луція Пізона. Це викликало обурення преторіанців та невдоволення соратника імператора досвідченого полководця Марка Отона. Сприйнявши вибір Гальби як зраду, Отон вчинив заколот. 15 січня 69 року Гальба та Пізон були вбиті на форумі в Римі.
Кажуть, що оточений з усіх боків ворогами, він сам підставив їм горло, промовивши: «Вбийте мене, якщо це необхідно для держави». На нього звалилися численні удари, і навіть після того, як він був мертвий, солдати продовжували рубати та колоти знівечене тіло. Якийсь солдат відрубав у трупа голову і підніс її Отону. Той віддав її обозним та маркітантам, і вони, бавлячись, довго носили її на списі по табору.
Того ж дня сенат проголосив Отона августом та принцепсом.
На вірність Отону присягнули Африка, всі східні провінції, Греція та Іллірія, де він зібрав армію для протистояння Вітеллію. 14 березня 69 року Отон виступив з Риму. Вирішальна битва між ними відбулась 14 квітня поблизу Кремони у Північній Італії. В ній загинуло близько 40 тисяч осіб і, зазнавши поразки, Оттон покінчив життя самогубством.
17 квітня 69 року Вітеллій увійшов у Рим, де прийняв від сенату титули августа та Батька вітчизни.
Крім Галлії, Іспанії та Британії на вірність Вітеллію присягнули лише вірні колись Отону легіони в:
Проте, коли 1 липня 69 року в Олександрії Єгипетській війська проголосили імператором Тіта Флавія Веспасіана, що саме придушував повстання в Юдеї, і його підтримав консул-суффект Сирії Гай Ліциній Муціан, вони під командуванням Марка Антонія Пріма вирушили в Італію і під Кремоною розбили війська імператора.
Вітеллій зрікся влади й отримав гарантії власної безпеки, але 20 грудня був розтерзаний солдатами Пріма і плебсом.
Наступного дня, 21 грудня 69 року сенат проголосив августом 60-річного Тіта Флавія Веспасіана. Саме він перебував в Олександрії, що поклало край громадянській війні. Він прибув до Риму лише улітку 70 року, консолідувавши свою владу в Єгипті. Командування військами, що тримали в облозі Єрусалим, Тіт залишив своєму синові.
Веспасіан правив протягом десяти років і став одним з найуспішніших принцепсів Римської імперії та засновником династії Флавіїв. Він відновив дисципліну в армії, збільшив чинні та запровадив нові податки, що дозволило стабілізувати фінансову систему, відбудував храм Юпітера Капітолійського та звів Колізей, надав права громадянства жителям багатьох міст західних провінцій та успішно вів війну в Британії.
По смерті Веспасіана в 79 році його старший син Тіт став першим римським імператором, що успадкував владу по праву крові, а не усиновлення. Правління Флавіїв завершилось 18 вересня 96 року, коли був убитий молодший син Веспасіана Доміціан. Влада в Римі перейшла до династії Антонінів, що правила наступні майже сто років.
16 липня 1917 року очільник Генерального секретаріату Володимир Винниченко виголосив ухвалений Центральною Радою універсал. Документ зафіксував домовленості між Українською Центральною Радою та Тимчасовим урядом Росії про визнання права України на автономію. Саму ж Раду та її Генеральний секретаріат визначили органами державної влади в Україні.
Після того як 7 листопада 1917 року в Петрограді відбувся більшовицький переворот в Україні активізувались збройні виступи більшовиків. Вони прагнули встановити в Україні диктатуру своєї партії.
20 листопада Центральна Рада своїм III Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки у складі федеративної Росії. У відповідь більшовики Києва сформували Київський військово-революційний комітет на чолі з Георгієм П’ятаковим. Розпочалась підготовка до збройного повстання силами контрольованих більшовиками частини регулярної армії та загонів червоної гвардії, дислокованих у Києві.
Запланованому на 12 грудня 1917 року виступу вдалось запобігти шляхом роззброєння напередодні майже 7 тисяч військових у Києві та майже 20 тисяч в районі Жмеринки. Солдати-росіяни були відправлені до Росії на ешелонах під охороною українських військ. Українці, що брали участь в більшовицькому заколоті, були демобілізовані.
17 грудня 1917 року Раднарком надіслав телеграфом «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради». У ньому ЦР було звинувачено в «нечуваній зраді революції» і в ультимативній формі від неї вимагалось припинити роззброєння більшовицьких полків та спільно діяти проти «каледонських контрреволюційних виступів». На виконання ультиматуму давалось 48 годин. Після закінчення часу Рада народних комісарів Росії вважала Центральну Раду в стані відкритої війни проти радянської влади.
18 грудня 1917 року Генеральний секретаріат надіслав відповідь за підписом Володимира Винниченка та Олександра Шульгина, якою відкинув усі ультиматуми. Вимоги радянської влади були розцінені як втручання у внутрішні справи УНР, що стало початком Російсько-української війни.
22 грудня червоногвардійські загони з Росії увійшли до Харкова, де через три дні було проголошено про створення Української Народної Республіки рад як складової частини федеративної радянської Росії. Саме з-за спини радянської УНР ленінський Раднарком згодом і розпочав війну проти УНР. Верховним командувачем спрямованих на війну з УНР військових загонів ленінський Раднарком ще 18 грудня призначив одного зі своїх членів Володимира Антонова-Овсієнка. Він прибув до Харкова 24 грудня, а вже 7 січня 1918 року, формально виконуючи прохання радянської УНР, він видав наказ про наступ на київську УНР.
9 січня 1918 року червоногвардійці зайняли Катеринослав, 20 січня — Полтаву. 27 січня загони під командуванням російського лівого есера Михайла Муравйова під Бахмачем з’єднались із 30-тисячною більшовицькою армією, що перейшли український кордон поблизу Сум, і розпочали штурм Києва, який був узятий 5 лютого 1918 року.
Від розгрому УНР врятував укладений з Німеччиною, Туреччиною, Болгарією та Австро-Угорщиною сепаратний Берестейський мирний договір. 9 лютого 1918 року півмільйонний контингент австро-німецьких військ почав займати територію Лівобережної України. 1 березня був звільнений від більшовиків Київ. 3 березня був укладений Брест-литовський мирний договір, який зобов’язав РСФРР визнати незалежність УНР, Фінляндії, Польщі, Литви, Латвії та Естонії.
Упродовж березня-квітня німецькі й австрійські війська зайняли всю Лівобережну Україну, до кінця травня — Донеччину і Крим, що змусило РСФРР 12 червня 1918 року підписати з УНР тимчасовий мирний договір.
