Uncategorized Архіви - Сторінка 74 з 82

Вбивство Степана Бандери

Posted on 15.10.202115.10.2021 by Admin1

Після звільнення 25 вересня 1944 року з концтабору Заксенхаузен Степан Бандера оселився в Берліні та в лютому наступного року знову став керівником ОУН (б).

У зв’язку з несприятливою ситуацією як в Україні, так і в Німеччині він тривалий час був змушений переховуватись від радянських і американської влади, змінив багато місць проживання та уник кількох замахів, організованих радянською та польськими розвідками.

На початку 1950-х років Бандера оселився в Мюнхені, куди через чотири роки до нього приїхали діти та дружина і де проживав під посиленою охороною.

Документи Степана Бандери із підставним прізвищем

Про Бандеру у КДБ було вкрай мало інформації, крім того, що він живе у Мюнхені під псевдонімом Попель і їздить на “Опелі”.

Богдан Сташинський був завербований КДБ 19-річним хлопцем, коли навчався у Львівському педінституті та, бувши з сім’ї націоналістів, спочатку виказав свою рідню, а з 1951 року брав участь у групах, які виявляли українське націоналістичне підпілля. Пройшовши спецвишкіл в Києві, в 1954 році Сташинський був відправлений у Східну Німеччину, де після вбивства в 1957 році одного з лідерів ОУН Лева Ребета, отримав завдання ліквідувати Степана Бандеру.

Початок 60-х: заснування київського клубу творчої молоді – "Машина часу" — *Вбивця Степана Бандери Богдан Сташинський*

Дізнавшись з допомогою телефонного довідника по псевдоніму Бандери де той проживає, Сташинський вивчив розпорядок його дня, режим охорони й зумів підібрати ключі до його дому.

15 жовтня 1959 року о першій годині дня 28-річний Сташинський увійшов у під’їзд будинку, де мешкав Бандера, і, дочекавшись коли той відкриє двері, вистрілив йому в обличчя з двоствольного пістолета отруйною рідиною, після чого виїхав поїздом до Франкфурта-на-Майні, а вранці літаком вилетів у Берлін.

Степан Бандера помер по дорозі до лікарні, не приходячи до свідомості. Завдяки тому, що при ньому був знайдений пістолет, справу передали до кримінальної поліції, яка відкинула першу версію про загибель від падіння і встановила, що смерть Бандери наступила від отруєння парами ціанистого калію.

Панахида у церкві Святого Івана Хрестителя на Кірхенштрассе

Степан Бандера був похований 20 жовтня 1959 року на кладовищі Вальдфрідхоф в Мюнхені за присутності кількох тисяч осіб; його могила була посипана землею, привезеною з України, і окроплена водою з Чорного моря.

Створення Української Повстанської Армії

Posted on 13.10.202113.10.2021 by Admin1

В період Другої Світової війни формування українських партизанських з’єднань на Волині та Поліссі розпочали відразу три політичні сили.

Перші загони народної самооборони “Українська Повстанська Армія — Поліська січ” напередодні німецького вторгнення створив Тарас Боровець (Бульба), який заручився підтримкою уряду УНР у вигнанні. Проте його спроба здобути для свого формування статус національного збройного відділу не знайшла підтримки у німецької влади та у листопаді 1941 року “УПА-Поліська Січ” була офіційно розпущена.

Але вже весною 1942 року Боровець відродив УПА (без доповнення “Поліська січ”) як партизанські загони для боротьби з німцями, згодом реорганізовані в Українську Національно-Революційну Армію (УНРА).

Через пів року свої збройні підрозділи створила ОУН Андрія Мельника під командуванням Миколи Недзвецького (псевдо Хрін) та бандерівці — Поліським загоном командував Сергій Качинський (Остап), волинським — Григорій Перегійняк (Довбешка-Коробка).

Саме діяльність останніх і дозволила ОУН (б) прив’язати дату створення УПА до 14 жовтня 1942 року, що мало на меті показати тяглість історії українського війська від доби Гетьманщини, коли покровителькою козацького війська була Покрова, свято якої припадало саме на 14 жовтня.

В лютому 1943 року відбулася Третя конференція ОУН(б), яка затвердила курс на збройну боротьбу з німцями та поширення діяльності оунівських збройних підрозділів на всю територію Волині. У квітні 1943 року за збройними відділами ОУН (б) було офіційно закріплено назву Українська Повстанська Армія (УПА).

Її командувачем став керівник крайового проводу ОУН (б) на Волині — Дмитро Клячкіський (Клим Савур), котрий взявся за консолідацію всіх українських збройних сил під керівництвом ОУН (б). Переговорний процес з представниками мельниківців та Боровцем, котрі не хотіли визнавати провідну роль бандерівців, дуже швидко зайшов у глухий кут. Отримавши відмову, Клячківський вдався до силового варіанту і вже влітку 1943 року всі українські партизанські збройні загони були інкорпоровані до складу УПА.

Новим етапом у розбудові структури УПА став офіційний прихід у серпні 1943 року на керівні посади в ОУН (б) Романа Шухевича. Маючи досвід служби у польській та німецькій армії, він та його команда завершили процес формування армії — у листопаді було створено Головну Команду УПА та Головний Військовий Штаб (ГВШ), який складався з оперативного, розвідувального, тилового, організаційно-персонального, вишкільного, політ виховного та військо-інспекційного відділів.

У січні 1944 року підполковник Роман Шухевич (Тарас Чупринка) став головним командиром УПА.

Чисельність УПА сягнула свого піку в 1943-44 роках і становила близько 35 тисяч осіб. УПА не мала тилових і допоміжних частин, функції яких перебрала на себе мережа ОУН (б), яка за різними підрахунками охоплювала 200 тисяч осіб.

Протягом свого існування УПА фактично воювала на три фронти: з Вермахтом та його союзниками, Армією Крайовою та загонами НКВС.

Взимку 1944 року територією дій УПА просувалася українсько-німецька лінія фронту. Її командування заборонило своїм підрозділам вступати у сутички з частинами Червоної Армії, але на практиці цю заборону досить часто порушували.

Зокрема, у засідку УПА потрапив командувач 1-го Українського фронту генерала армії Ніколай Ватутін, який помер 15 квітня 1944 року у київському госпіталі внаслідок отриманих поранень.

Залишивсь в глибокому радянському тилу, УПА ще понад рік змогла чинити активний спротив. В червні 1946 року командування УПА і керівництво Української Головної Визвольної Ради (УГВР) прийняли рішення розпочати процес поступової демобілізації й до 1949 року відбувався перехід УПА до збройного підпілля.

3 вересня 1949 року вийшов наказ УГВР та ГВШ про розформування залишків активних підрозділів та бойових одиниць УПА і влиття її відділів та штабів в підпільні структури ОУН (б).

Фактично припинивши своє існування, спротив УПА тривав і надалі — 5 березня 1950 року біля Львова був вбитий генерал-хорунжий УПА, голова генерального секретаріату УГВР та голова проводу ОУН (б) в Україні Роман Шухевич, 23 травня 1954 року співробітниками МВС УРСР був схоплений останній лідер українського підпілля Василь Кук.

Після цього спостерігались лише поодинокі акції українських повстанців, остання з яких відбулась біля хутора Лоза Підгаєцького району Тернопільської області 14 квітня 1960 року.

Полковник Андрій Мельник стає Головою ОУН

Posted on 11.10.202111.10.2021 by Admin1

Після убивства у травні 1938 року Павлом Судоплатовим Євгена Коновальця на чолі Організації Українських Націоналістів стає один з його найближчих соратників Андрій Мельник.

11 жовтня 1938 року ПУН винесена постанова про призначення полковника Андрія Мельника головою Проводу Українських Націоналістів. У жовтні того ж року, Мельник видав заклик до членів ОУН, щоб вони підтримали закарпатських українців у боротьбі за незалежність.

21 липня 1939 року, у Венеції в присутності Голови ПУН Полковника Андрія Мельника та Президента Карпатської України Августина Волошина, підписується Акт взаємовідносин і напрямних співпраці між Проводом Українських Націоналістів і Урядом Карпатської України.

У червні 1939 року, між ОУН та німецькою військовою розвідкою було укладено угоду про створення українського диверсійного підрозділу, який мав бути переправлений у Польщу з території Словаччини або повітряним шляхом через Східну Пруссію, і під час вибуху антипольського повстання у Східній Галичині мав посилити його учасників. Андрій Мельник зустрічався з головою Абверу Вільгельмом Канарісом.

За спогадами Осипа Бойдуника, відмовився від повстання на тилах польської армії у випадку війни, якщо не буде чіткої позиції щодо незалежності України.

26 серпня 1939 року в Римі відбувся II Великий збір Українських націоналістів, що ухвалив політичну програму Організації українських націоналістів, проголошено український націоналізм ідеологією ОУН, встановлено потребу розбудови устрою Української держави на засадах націєкратії, головою ОУН надалі обрано Андрія Мельника.

Розчленування Польщі у 1939 році дозволило вийти на свободу ув’язненим на Варшавському процесі оунівцям. Серед них був і Степан Бандера, який наприкінці січня 1940 року прибув до Рима на переговори з Мельником.

Серед його вимог були кадрові ротації, корекції зовнішньополітичного курсу, переїзд ПУН до нейтральної Швейцарії та створення двох зовнішньополітичних центрів — для роботи з Німеччиною з одного боку, та США і Великою Британією з іншого.

Після відмови Мельника прийняти ці вимоги, 10 лютого 1940 року в Кракові відбулася нарада крайового активу, на якій було прийнято рішення про створення революційного проводу ОУН на чолі з Бандерою для керівництва рухом на західноукраїнських землях та у Генеральному губернаторстві.

Також було ухвалено акт-звернення до Мельника з вимогою усунути зі складу ПУН Барановського та Сеника, яке потрапило до адресата на початку квітня. У відповідь Мельник оголосив революційний провід незаконним, а Бандера та його найближчий соратник Стецько мали постати перед трибуналом ОУН.

У середині квітня Провід пішов на створення Окремої комісії, яка мала залагодити конфлікт, але ситуація дедалі більше виходила з-під контролю Мельника і 16 квітня комісія підтримала Бандеру та його соратників.

10 серпня Бандера звернувся з листом примирення до лідера ОУН, натомість Мельник дав команду «навести порядок» в лавах організації й трибунал виключив Бандеру і його соратників з лав ОУН.

Це остаточно розділило її на дві фракції, які увійшли в історію за прізвищами своїх провідників — ОУН-мельниківців та ОУН-бандерівців. Організаційне оформлення бандерівської фракції завершилося у квітні 1941 року після проведення II Великого (краківського) збору ОУН, на якому було затверджено Революційний Провід та програму фракції ОУН(б).