Розстріли в урочищі Сандармох

3 та 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох неподалік селища Медвежа Гора у Карелії радянська влада розстріляла 134 людини, які у «розстрільних списках» були позначені як «українські буржуазні націоналісти».

У серпні – вересні 1937 року керівництво Соловецької тюрми передало до НКВС 1116 довідок та тюремних справ на в’язнів, які підлягали страті.

27 жовтня 1937 року заступник начальника Адміністративно-господарського управління УНКВС Ленінградської області капітан держбезпеки капітан Михайло Матвєєв прийняв першу партію в’язнів. 208 осіб відповідно до протоколу № 81 того ж дня були вивезені до урочища Сандармох неподалік від селища Медвежа Гора у Карелії та розстріляні.

Щоб убезпечитись від спроб втечі та нападів на конвоїрів, решті ув’язнених, яких розстрілювали з 1 по 4 листопада, перед вивозом на страту зв’язували руки й ноги й затикали кляпом рота. Декого роздягали до спідньої білизни.

Урочище Сандармох

Ув’язнених відвозили в Сандармох, де капітан Матвєєв особисто щодня розстрілював від 180 до 265 в’язнів. 10 листопада 1937 року Матвєєв подав рапорт на ім’я заступника начальника УНКВД Ленінградської області В.Гаріна. У ньому він доповів про страту 1111 осіб із 1116 засуджених на смерть. З решти п’яти в’язнів один помер ще на Соловках, а чотирьох інших відправили до інших міст).

Переважну більшість українців, яким судилось потрапити до «Соловецького етапу», розстріляли 3 та 4 листопада 1937 року.

Зокрема, 3 листопада були розстріляні видатні представники українських політичних, військових, інженерних, наукових та мистецьких кіл.

Україна хвилиною мовчання вшанувала 80-ті роковини розстрілів українців у  Сандармоху - ZAXID.NET
Козацький хрест «Убієнним синам України» в урочищі Сандармох

Загалом у Сандармосі у 1930-х роках органи НКВС розстріляли понад 9500 осіб. Це були переважно спецпоселенці й в’язні з Біломорсько-Балтійського каналу та Соловецьких таборів системи ГУЛАГ СРСР, а також жителів навколишніх сіл.

На сьогодні на площі 10 гектарів виявлено 236 розстрільних ям.

Байрактар, ковідні закупівлі та розумніший за Ківу об’єктив від камери.

У Харкові націоналісти отримали високу підтримку на виборах

У Харкові 31 жовтня пройшли позачергові вибори на посаду міського голови. У перегонах за крісло мера брав участь також доброволець полку “Азов” Костянтин Немічев, який наразі є головою місцевого Нацкорпусу. Раніше його, як єдиного кандидата від проукраїнських сил, погодили осередки патріотичних партій Харкова. Ветеран набрав 5% (12 295 голосів), що є досить непоганим результатом для міста, і зараз пояснимо чому.

  • Офіційні результати Немічева, які опублікував ЦВК, були занижені. Спостерігачі та громадянські організації зафіксували на виборах велику кількість фальсифікацій. Для того, щоб Терехов став переможцем в першому турі, в інших кандидатів, зокрема у Немічева, вкрали голоси. Тож реальна цифра вище 5%.
  • Навіть 5% – це достойний результат для проукраїнського кандидата, враховуючи великий відсоток мешканців міста з проросійськими поглядами.
  • Відсутність в ексазовця впливових покровителів, адмінресурсу та фінансування на передвиборчу кампанію. На інші політичні сили працюють мільйони доларів, схеми підкупу тощо. Результат у Харкові говорить сам за себе.
  • Натомість кандидати, які б мали перевершити націоналістів, відверто пасуть задніх. Наприклад представниця “Слуг народу” Мустафаєва показала результат в 3%, при цьому маючи найбільшу кількість зовнішньої реклами. Також варто звернути увагу на показник представника партії Шарія, який набрав свій заслужений маргінальний мізер. Це і є реальна підтримка цих політичних сил.

Байрактар, ковідні закупівлі та розумніший за Ківу об’єктив від камери.

Листопадовий чин

Рішенням імператорів Німеччини та Австро-Угорщини 5 листопада 1916 року в межах колишньої російської території Царства Польського було створено державу Регентське Королівство Польща. За рік сформовано власні державні інституції, включаючи парламент, місцеві органи влади й армію. 7 жовтня 1918 року, коли капітуляція Австро-Угорщини й Німеччини у Першій Світовій війні стала справою часу, Королівство проголосило незалежність.

16 жовтня 1918 року, цісар Карл I в надії зберегти державність оприлюднив маніфест. Згідно з ним Австрія проголошувалася федеративною державою, а її народи отримували право на державність.

19 жовтня Українська Національна Рада проголосила створення Української держави. До неї входили всі українські етнічні території Галичини, Буковини й Закарпаття.

Проте наступного дня намісник Королівства Галичини та Володимирії генерал Карл Георг фон Гуйн відповів відмовою. 23 жовтня Євгену Петрушевичу її підтвердив прем’єр-міністр Австро-Угорщини, повідомивши про плани передати Галичину Польському королівству. Для цього 28 жовтня у Кракові була сформована відповідна комісія.

Збройне протистояння

Щоб запобігти переходу під владу Польщі, у ніч на 1 листопада 1918 року за ініціативою члена УНРади Костянтина Левицького та сотника Дмитра Вітовського 15-ий тернопільський, 19-ий львівський, 41-ий чернівецький полки, 30-ий, 50-ий та 90-ий курені Українських січових стрільців загальною чисельністю 2400 осіб зайняли всі найважливіші урядові установи у Львові, Станіславі, Тернополі, Золочеві, Сокалі, Раві-Руській, Коломиї, Снятині та Бориславі.

Надвечір 1 листопада у Львові почались вуличні бої, спочатку спонтанні між українськими й польськими активістами. Згодом й між військовими — близько 1200 українцям протистояло близько 700 поляків з-поміж колишніх солдатів австро-угорської армії. Запеклі бої почались 3 листопада, коли у Львів прибуло кілька сотень січових стрільців із Золочева і Рави-Руської. До 10 листопада січові стрільці взяли під контроль дві третини міста.

13 листопада 1918 року, зрікається свого престолу цісар Карла I. У цей день УНРада проголошує створення на території Галичини, Буковини й Закарпаття нової держави — Західноукраїнської Народної Республіки. Це привело до активізації боїв, які вдалось зупинити 16 листопада.

Тимчасовим перемир’ям скористалась армія Польського королівства. Розбивши 10 листопада під Перемишлем українські війська, польські дивізії взяли Львів в облогу і в ніч на 22 листопада зайняли його. Рештки українських підрозділів були змушені залишити місто і розміститись на його підступах зі сходу.

Загальна чисельність загиблих під час Листопадового повстання, яка стала початком Польсько-української війни, невідома.

Байрактар, ковідні закупівлі та розумніший за Ківу об’єктив від камери.

Марш фашистів на Рим

Після завершення Першої Світової війни Італію охопили масові страйки, захоплення фабрик і створення в ряді міст, особливо на півночі, робітничих рад

Їх влада була придушена в 1920 році, коли намітились принципові розбіжності між комуністами, соціалістами та анархо-синдикалістами, а більшість робітничих ватажків була заарештована або відсторонена від керівництва робітничим рухом.

В березні 1919 року колишній соціаліст Беніто Муссоліні створив партію “Італійський союз боротьби”, яка поставила задачу відродження італійської нації. Через два роки на парламентських виборах 1921 року вона завоювала 38 депутатських місць.

Того ж року Беніто Муссоліні реформував її під гаслами консерватизму і націоналізму, створивши Національну фашистську партію. Не маючи змоги створити урядову коаліцію, Муссоліні, спираючись на підтримку бойових груп чорносорочечників, організував масові мітинги на півночі Італії, які подекуди переростали в захоплення влади в містах.

26 жовтня під контролем фашистів були Флоренція, Мантуя і Перуджа. Наступного дня в Перуджі опубліковано відозву Національної фашистської партії до італійського народу про початок «Походу на Рим».

Цього ж дня колони чорносорочечників, чисельністю від 10 до 30 тисяч осіб почали рух на Рим. По дорозі вони озброювалися, захоплюючи армійські арсенали.

Розуміючи загрозу перевороту, прем’єр-міністр Луїджі Факта видав наказ про перехід країни на надзвичайний стан. Однак король Віктор-Еммануїл відхилив цей наказ, що змусило Луїджі Факта подати у відставку.

Як компромісний варіант Віктор-Еммануїл запропонував сформувати новий уряд колишньому прем’єр-міністру Антоніо Саландру, обіцяючи портфелі міністрів фашистським лідерам.

Однак Муссоліні, чиї загони вже були за 50 кілометрів від Риму, відмовився від цієї пропозиції й Віктор-Еммануїл, попри запевняння військового керівництва, що армія вірна королю, 29 жовтня вимушено погодився призначити Муссоліні на пост прем’єр-міністра.

Прибувши 30 жовтня 1922 року з Мілана до Риму, Муссоліні сформував новий уряд Італії, зайнявши в ньому не лише пост прем’єр-міністра, але й міністра внутрішніх і міністра закордонних справ. Цього ж дня його загони увійшли в Рим.

Отримання настільки широких повноважень дозволило фашистській партії на виборах 1924 року здобути дві третини місць в парламенті, придушити опозицію і до 1943 року повністю підпорядкувати владу Італії інтересам фашистської партії та встановити в країні тоталітарний режим.

Оскільки переговори з королем Беніто Муссоліні вів весь час переміщаючись Італією поїздом, фашистський переворот увійшов в історію як «революція в спальному вагоні».

Байрактар, ковідні закупівлі та розумніший за Ківу об’єктив від камери.