6 червня 1768 року з урочища Холодний Яр розпочався похід гайдамацького загону Максима Залізняка, що дало початок великому українському збройному повстанню на Правобережжі.

Ця подія увійшла в історію під назвою Коліївщина. Отож, в сьогоднішню річницю пропонуємо розібратись у феномені Коліївщини, яку роль вона відіграла у нашій мілітарній історії та чому дії гайдамаків мали надзвичайно важливе значення.

Після запеклої боротьби між Військом Запорозьким та Річчю Посполитою протягом середини XVII — першої половини XVIII ст. Правобережна Україна остаточно закріпилась за Польщею, яка проводила систематичні утиски українського населення. Панщина, безправ’я селян і козаків, приниження православної віри та нищення традиційного укладу — все це створювало глибоку ненависть, яка накопичувалася десятиліттями.

Однак козаки, яким раніше по праву належала ця земля, не склали зброю перед ворогом. Саме вони стали ядром Гайдамаччини — великого повстанського руху, що виник одразу після ліквідації козацького стану на Правобережжі у 1713 році.

Цей факт спростовує поширений міф про те, що повстання підняли виключно селяни, адже без сильного Nаціонального проводу, еліти у вигляді козацтва, дії гайдамаків не мали б якогось успіху.

Вперше гайдамаків згадують у 1717 році, їх діяльність до початку Коліївщини була не просто стихійними «розбоями»,а системним Nаціонально-визвольними бойовими акціями, що були прямим продовженням козацької боротьби. Порівняти їх можна з диверсійно-розвідувальними групами.

Гайдамаки були козаками, що виконували чіткі накази кошового отамана Січі, підриваючи стабільність окупаційного польського режиму на Правобережжі. В процесі діяльності гайдамацький загонів до них приєднувалась значна кількість селян, але ядром завжди залишались козаки.

Апогеєм боротьби гайдамацьких загонів стали події 1768 року. Бойові дії маленьких одночасних повстань переросли в більш організаційне явище. Починалося все під проводом запорожця Йосипа Шелеста і його загону з 200 людей ще в квітні, проте після його загибелі, наприкінці травня, одним з ватажків став інший запорізький козак — Максим Залізняк. Саме під його командуванням гайдамаки, освятивши ножі в священному для українців місці, урочищі Холодний Яр, з козацько-селянським військом рушив у похід проти окупантів. Так розпочалась Коліївщина. Її назва спиралася на надвірну міліцію шляхетських маєтків як основну військову силу. Надвірних козаків тоді називали «коліями», «колійцями» (черговими, від пол. «Kolej»), а їхню службу — «колійною» (почерговою, від пол. «slużba kolejna»).

Під проводом Залізняка початок повстання пройшов досить успішно, були визволені Черкаси, та встановлено базу в Медведівському лісі, де повстанці збирали свої сили. Після ретельної підготовки гайдамаки вирушили у похід. Вдалося взяти Лисянки та Жаботин. У травні-червні від головних сил повстанської армії відокремилося чимало загонів, які при підтримці селян і міщан розгорнули боротьбу проти шляхти у різних районах Правобережжя. В цілому в червні-липні 1768 р. на Правобережній Україні діяло близько 30 гайдамацьких загонів, що контролювали значну територію.

Кульмінацією повстання стало взяття міста Умань 21 червня 1768 року. Коли польська шляхта направила загін надвірних козаків під командуванням Івана Ґонти для придушення повстання Максима Залізняка, Ґонта перейшов на бік повсталих. Цей крок став вирішальним у визволенні Умані. Після цього повстанська рада проголосила Ґонту уманським полковником і князем Смілянським.

Визволення Умані сьогодні в історіографії супроводжується багатьма міфами, що стосуються масових вбивств єврейського населення. Однак в самому місті на той час могло проживати близько 2000 населення, а за свідченнями всього було вбито менше сотні людей. Після гучного тріумфу, сили гайдамаків розділилися — війська Залізняка рушили в сторону Києва в той час, як Іван Ґонта тимчасово залишився в Умані, однак потім доєднався до Залізняка. Повстання мало величезний успіх, на певний проміжок часу вдалось повернути козацьку владу на окремій території Правобережної України.

Польська влада не мала змоги придушити його самотужки, саме тому уряд звернувся по допомогу до Російської імперії. Катерина II, побоюючись поширення повстання на Лівобережну Україну, наказала генералу Михайлу Кречетникову надати військову підтримку полякам.

26 червня 1768 року російські війська оточили повстанський табір і схопили керівників повстанців — Максима Залізняка, Івана Ґонту та Семена Неживого. Їхні загони були роззброєні, а решта гайдамацьких загонів зазнали поразки в боях. Російські війська передали частину полонених польській владі.

Таким чином останній етап Коліївщини відзначився переходом частини гайдамацьких загонів до активної боротьби не лише проти польської шляхти, а й проти російських військ. Цей поворот у повстанні очолив Іван Бондаренко, який після арешту головних ватажків — Максима Залізняка та Івана Ґонти — став одним з лідерів спротиву.

Під проводом Бондаренка гайдамаки почали поширювати листівки, в яких закликали боротися не лише проти поляків, але й проти росіян, підписуючи їх іменем Івана Бондаренка. Ці заклики оголошували ворогами не тільки ляхів, але й москалів, а також стверджували, що тільки поборовши їх, український народ набуде необмеженої свободи. Листівки мали значний ефект: гайдамаки почали атакувати дрібні гарнізони військ московитів, та так що вже ті почали просити допомоги у поляків.

Однак сили повстанців поступово слабшали і повстання було остаточно придушено лише навесні 1769 року, хоча окремі виступи тривали до кінця того року.

Поляки застосували жорстокі тортури щодо повсталих. Лише за рішеннями призначеного королем судді Ксаверія Браницького, який судив переданих Річчі Посполитій захоплених російськими військами 1954 повстанців: 200 в’язнів відіслати на роботи до Львова, а 700, як це він сам подає у звіті королю, він «покарав найжорстокішою смертю». На суді у Кодні, під керівництвом коронного воєначальника Юзефа-Ґабріеля Стемпковского стратили близько 3000 учасників Коліївщини. Сам Максим Залізняк був засуджений на каторгу в Російську імперію, а Іван Ґонта — жорсткого закатований поляками.

Отже, незважаючи на поразку цього великого повстання, Коліївщина назавжди увійшла в історію України, як приклад героїчної звитяги наших предків, що здійснили чергову спробу відродження нашої державності. Повстання мало яскраво виражений Nаціонально-визвольний характер. Його учасники боролися за звільнення від польського панування та повернення традиційного козацького устрою на українських землях.

Сьогодні Коліївщина для нас це справжній символ того, як ініціативна меншість в лиці запорізьких козаків за підтримки українського населення, змогла підняти велике визвольне повстання проти окупаційного режиму. Чин повстанців закріпився в нашій культурі, гайдамаків оспівували у народних піснях, Тарас Григорович Шевченко присвятив низку своїх творів героям Коліївщини, серед якого найвідомішим є «Гайдамаки».

Допоки буде жива пам’ять про героїв усіх поколінь — вони залишаться безсмертними для нас і їхні дії дають нам сили продовжувати боротись за найважливішу ціль — Велику Україну.

CENTURIA | Facebook | YouTube
| Instagram | TikTok | Сайт

Дві постаті – Євген Коновалець і Андрій Мельник

Москва та Польща, яка теж зраділа московському злочину, не досягнули цілі. Смерть Євгена Коновальця не роз’єднала ні Nаціоналістів, ні Nароду, а навпаки, об’єднала ще могутніше всіх борців довкола нового Вождя, призначеного Євгеном Коновальцем, шефа Його штабу та найближчого співробітника з днів Хвали 1918 р. й опісля — Полковника Андрія Мельника. Хто такий Андрій Мельник – не треба згадувати. Українська Армія, з якої виросли УВО-ОУN, самі про це говорять. Підпольна боротьба в Українських Землях, львівські Бриґідки, зрошені кров’ю Краєвого Команданта УВО – Андрія Мельника, ні пекло тюрем, тортури, ні радощі революційної боротьби в краю – не є чужі Андрієві Мельникові – Підпольщикові, Провідникові, Революціонерові!

Андрій Мельник – це одна з найздібніших постатей наших визвольних змагань 1918 р. і найвидатніша Постать підпольної боротьби в Українських Землях після програної 1919 р.
Андрій Мельник – це підпольна ОУN в краях! Тому особливо близький Він душам подпольників – безіменних людей!
Андрій Мельник – це Маківка, це й героїчна боротьба СС-ів, це й постійна аж до останньої хвилини, коли перебрав пост Вождя Руху і народу, провідну і команду участь в рев.боротьбі ОУN в Українських Землях.
Вістку про покликання на пост Вождя руху Андрія Мельника прийняв Український Nарод радісно.
Андрій Мельник – є суворою постаттю, передусім людиною чину. На звук Його імені як Вождя, мовкнуть свари й крамоли серед всіх чесних українців.
Тверда рука й великий Дух нового Вождя дають запоруку однакого успішної боротьби за УВД, як це було під кермою Євгена Коновальця.
Пост Провідника найважнішого й найважчого відтинку світової боротьби проти большевизму й Росії (а з нею Польщі, як союзника та решти окупaнтів УЗ), Вождя України – достойно обсаджений.
Андрій Мельник, Вождь передусім Nаціоналістичної України, має на життя й смерть відданих йому революціонерів ОУN. Коли вони у присязі говорять:

«Вірність, хоробрість та послух прирікаємо нашому Вождеві аж до нашої смерті», – то це не пуста фраза!
Це слово серця Революціонерів, особливих людей! Як за Євгена Коновальця, так за Андрія Мельника, українські революціонери підуть без позву, коли Він накаже, та в Його захист добровільно на смерть!
Так супроводжають оцею дорогою усі українські революціонери свойого нового Вождя в Його преважній праці!
Вождь погиб! Хай живе Вождь!

Ярослав Карбович-Стецько, ідеолог Українського Nаціоналізму. 1939 р.

.

Українська вишиванка — це не просто елемент одягу. Це символ, що пройшов крізь віки, зберігши в собі дух, памʼять і волю Nашого народу.

Ще скіфи, які жили на Nаших землях тисячі років тому, прикрашали одяг символами, що мали сакральне значення. У часи Київської Русі вишивка стала ознакою роду й сили — її носили воїни, князі, майстри. Візантійці, араби та європейські мандрівники згадували у своїх хроніках про розкішне вбрання русичів, у якому кожен шов вишивки мав зміст.

У козацьку добу вишиванка стала оберегом. Її одягали перед боєм, вишивали матері для синів, які йшли на війну. Вона була частиною козацької честі. У ХІХ столітті, коли почалося Українське Nаціональне відродження, вишиванка перетворилася на знак спротиву імперіям. Її носили ті, хто не хотів зникнути як Nарод.

У ХХ столітті — в умовах заборон, русифікації та радянського тиску — вона вижила. Її ховали, берегли, передавали з покоління в покоління. А в ХХІ столітті вона повернулася на вулиці — не як артефакт, а як жива зброя культурної війни.

Сьогодні вишиванку носять на передовій, у школах, на роботі, у волонтерських штабах. Бо це — знак, що ми тут. Що ми знаємо, хто ми.

Вишиванка — це не про одяг. Це про Nацію, яка жива. Яка памʼятає. І яка бореться.

На фото – прикраси VI ст. з Мартинівського кладу на Черкащині — найбільш рання знахідка зображення вишиванок на території України. Клад належав представникам Антського племінного союзу, з якого пізніше постали Поляни з своїм племінним центром — Києвом.

Мало хто знає, але під час 2-ї світової війни Українська Повстанська Армія змогла визволити великі терени в різних областях Західної України, на яких були сформовані 10 повстанських республік.

Координацію їх діяльності здійснювала Українська Головна Визвольна Рада – парламент повстанської України. Очолював його Кирило Осьмак.

Він на­ро­див­ся 9 трав­ня 1890 р. у м.Ши­ша­ки Мир­го­родсь­ко­го по­ві­ту. Його батько походив з Курщини, а мати була з полтавського козацького роду.

Кирила Осьмака цікавило сільське господарство, тому після завершення Полтавського реального училища він успішно вивчився в Московській сільськогосподарській академії. Під час навчання в Москві був дописувачем в журналі московської української громади “Украинская жизнь” (головним редактором журналу був майбутній головний отаман УNP Семен Петлюра).

Під час І світової війни Кирило Осьмак був начальником ка­зен­но­го хар­чо­во­го пун­кту для ци­віль­но­го на­се­лен­ня на Пів­ден­но-За­хід­но­му фрон­ті від Все­ро­сійсь­ко­го земсь­ко­го со­ю­зу (об’єднання органів місцевого самоврядування Російської імперії).

Навесні 1917 р. він став співзасновником і одним з перших депутатів Української Центральної Ради (парламент Української Nародної Республіки). У 1918 р., за гетьмана Павла Скоропадського, він повернувся до сільського господарства та став завідувачем відділу сільського будівництва в Центральному сільськогосподарському кооперативному союзі.

У 1921 р., будучи ще захоплений соціалізмом, після окупації України російськими комуністами, прийняв рішення лишитися в Україні. В 1922 р. був призначений на посаду го­ло­ви Тер­мі­но­ло­гіч­но­го бю­ро Сіль­сько­гос­по­дарсь­ко­го на­у­ко­во­го ко­мі­те­ту Української Соціалістичної Радянської Республіки. Однак з приходом до влади в Москві Сталіна політика українізації в УСРР почала згортатися, а колишні діячі УNP потрапили під прес комуністичної машини репресій.

У 1928 р. Кирило Осьмак був висланий за межі України на 3 роки — як «соціально небезпечний елемент». Та заслання це був лише початок важкого шляху.

У 1930 р. був засуджений по справі Союзу Визволення України на 5 років трудових таборів, де в Росії будував залізну дорогу на Сиктивкар.

У 1938 р. знову засуджений комуністичною владою на 2 роки в’язниці.

Тоді Друга світова війна в прямому сенсі врятувала Кирила Осьмака від смерті в застінках червоних катів.

Після визволення Києва з-під окупацІї комуністів 1941 р. Кирило Осьмак долучився до Української Nаціональної Ради в Києві, що була утворена Організацією Українських Nаціоналістів (мельниківців). Це був парламент і водночас уряд відродженої України. Кирило Осьмак на той час повністю розчарувався в соціалістичних маревах і з головою поринув у Nаціоналістичну роботу. Він очолив відділ земельних справ і створив Бюро кооперативного товариства «Сільський господар», яке сприяло відродженню українського села. Водночас він допомагав продовольством українським підпільникам і членам похідних груп ОУN, долучившись до організації особисто та залучивши до неї старшу доньку.

У 1944 р. на Кирила Осьмака, який тоді працював в Львові, куди після повторної окупації Києва червоними переїхало бюро “Сільського господаря”, вийшли представники Організації Українських Nаціоналістів (бандерівців) з пропозицією очолити майбутній повстанський парламент України. Кирило Осьмак погодився і став очільником Української Головної Визвольної Ради, парламентського органу політичного і економічного керівництва українського визвольного руху. Формально УПА підпорядковувалась рішенням УГВР. Головою уряду при УГВР був командувач УПА Роман Шухевич, який водночас був провідником ОУN на Західноукраїнських землях. Таким чином мельниківець Осьмак і бандерівець Шухевич переступили через організаційні протиріччя минулого для творення парламенту та уряду повстанської України і спільної боротьби за Українське майбутнє.

“На­ша ме­та – Ук­ра­їнсь­ка Са­мос­тій­на Со­бор­на Дер­жа­ва на ук­ра­їнсь­ких ет­ног­ра­фіч­них зем­лях. Наш шлях – ре­во­лю­цій­но-виз­воль­на бо­роть­ба про­ти всіх зай­ман­ців і гно­би­те­лів Ук­ра­їнсь­ко­го Nа­ро­ду. Бу­де­мо бо­ро­ти­ся за те, щоб Ти, Ук­ра­їнсь­кий Nа­ро­де, був во­ло­да­рем на сво­їй зем­лі. На вів­тар ці­єї бо­роть­би кла­де­мо свою пра­цю і своє жит­тя”, – урочисто присягнув Кирило Осьмак 15 липня 1944 р.

Під час переходу німецько-радянського фронту 3 серпня 1944 р. підрозділ УПА, в складі якого був Кирило Осьмак, прийняв бій з червоними – президент УГВР був поранений. Лікували Кирила Осьмака в с. Дорожеві на Дрогобиччині, де у вересні 1944 р. він потрапив у полон під час облави НКВС і був відправлений до Владимирської в’язниці.

Звідти наприкінці травня 1953 р. його привезли в Москву, щоб схилити до співпраці у боротьбі проти ОУN і УПА – офіційно закликати УПА і підпілля ОУN скласти зброю. Адже він був президентом повстанської України.
Він категорично відмовився від будь – якої співпраці з російськими комуністами.

14 квітня 1960 р. відбувся останній нерівний бій УПА проти червоних окупантів, а 16 травня 1960 р. у Владимирському централі після численних побиттів і катувань нескореним помер Кирило Осьмак, голова Української Головної Визвольної Ради – єдиного парламента Українських повстанських республік.

За своє життя Кирило Осьмак здійснив ідеологічну еволюцію, будучи в молодості соціалістом, а вже у зрілому віці прийшов до Nаціоналізму і став одним з його провідників.