Українська вишиванка — це не просто елемент одягу. Це символ, що пройшов крізь віки, зберігши в собі дух, памʼять і волю Nашого народу.

Ще скіфи, які жили на Nаших землях тисячі років тому, прикрашали одяг символами, що мали сакральне значення. У часи Київської Русі вишивка стала ознакою роду й сили — її носили воїни, князі, майстри. Візантійці, араби та європейські мандрівники згадували у своїх хроніках про розкішне вбрання русичів, у якому кожен шов вишивки мав зміст.

У козацьку добу вишиванка стала оберегом. Її одягали перед боєм, вишивали матері для синів, які йшли на війну. Вона була частиною козацької честі. У ХІХ столітті, коли почалося Українське Nаціональне відродження, вишиванка перетворилася на знак спротиву імперіям. Її носили ті, хто не хотів зникнути як Nарод.

У ХХ столітті — в умовах заборон, русифікації та радянського тиску — вона вижила. Її ховали, берегли, передавали з покоління в покоління. А в ХХІ столітті вона повернулася на вулиці — не як артефакт, а як жива зброя культурної війни.

Сьогодні вишиванку носять на передовій, у школах, на роботі, у волонтерських штабах. Бо це — знак, що ми тут. Що ми знаємо, хто ми.

Вишиванка — це не про одяг. Це про Nацію, яка жива. Яка памʼятає. І яка бореться.

На фото – прикраси VI ст. з Мартинівського кладу на Черкащині — найбільш рання знахідка зображення вишиванок на території України. Клад належав представникам Антського племінного союзу, з якого пізніше постали Поляни з своїм племінним центром — Києвом.

Мало хто знає, але під час 2-ї світової війни Українська Повстанська Армія змогла визволити великі терени в різних областях Західної України, на яких були сформовані 10 повстанських республік.

Координацію їх діяльності здійснювала Українська Головна Визвольна Рада – парламент повстанської України. Очолював його Кирило Осьмак.

Він на­ро­див­ся 9 трав­ня 1890 р. у м.Ши­ша­ки Мир­го­родсь­ко­го по­ві­ту. Його батько походив з Курщини, а мати була з полтавського козацького роду.

Кирила Осьмака цікавило сільське господарство, тому після завершення Полтавського реального училища він успішно вивчився в Московській сільськогосподарській академії. Під час навчання в Москві був дописувачем в журналі московської української громади “Украинская жизнь” (головним редактором журналу був майбутній головний отаман УNP Семен Петлюра).

Під час І світової війни Кирило Осьмак був начальником ка­зен­но­го хар­чо­во­го пун­кту для ци­віль­но­го на­се­лен­ня на Пів­ден­но-За­хід­но­му фрон­ті від Все­ро­сійсь­ко­го земсь­ко­го со­ю­зу (об’єднання органів місцевого самоврядування Російської імперії).

Навесні 1917 р. він став співзасновником і одним з перших депутатів Української Центральної Ради (парламент Української Nародної Республіки). У 1918 р., за гетьмана Павла Скоропадського, він повернувся до сільського господарства та став завідувачем відділу сільського будівництва в Центральному сільськогосподарському кооперативному союзі.

У 1921 р., будучи ще захоплений соціалізмом, після окупації України російськими комуністами, прийняв рішення лишитися в Україні. В 1922 р. був призначений на посаду го­ло­ви Тер­мі­но­ло­гіч­но­го бю­ро Сіль­сько­гос­по­дарсь­ко­го на­у­ко­во­го ко­мі­те­ту Української Соціалістичної Радянської Республіки. Однак з приходом до влади в Москві Сталіна політика українізації в УСРР почала згортатися, а колишні діячі УNP потрапили під прес комуністичної машини репресій.

У 1928 р. Кирило Осьмак був висланий за межі України на 3 роки — як «соціально небезпечний елемент». Та заслання це був лише початок важкого шляху.

У 1930 р. був засуджений по справі Союзу Визволення України на 5 років трудових таборів, де в Росії будував залізну дорогу на Сиктивкар.

У 1938 р. знову засуджений комуністичною владою на 2 роки в’язниці.

Тоді Друга світова війна в прямому сенсі врятувала Кирила Осьмака від смерті в застінках червоних катів.

Після визволення Києва з-під окупацІї комуністів 1941 р. Кирило Осьмак долучився до Української Nаціональної Ради в Києві, що була утворена Організацією Українських Nаціоналістів (мельниківців). Це був парламент і водночас уряд відродженої України. Кирило Осьмак на той час повністю розчарувався в соціалістичних маревах і з головою поринув у Nаціоналістичну роботу. Він очолив відділ земельних справ і створив Бюро кооперативного товариства «Сільський господар», яке сприяло відродженню українського села. Водночас він допомагав продовольством українським підпільникам і членам похідних груп ОУN, долучившись до організації особисто та залучивши до неї старшу доньку.

У 1944 р. на Кирила Осьмака, який тоді працював в Львові, куди після повторної окупації Києва червоними переїхало бюро “Сільського господаря”, вийшли представники Організації Українських Nаціоналістів (бандерівців) з пропозицією очолити майбутній повстанський парламент України. Кирило Осьмак погодився і став очільником Української Головної Визвольної Ради, парламентського органу політичного і економічного керівництва українського визвольного руху. Формально УПА підпорядковувалась рішенням УГВР. Головою уряду при УГВР був командувач УПА Роман Шухевич, який водночас був провідником ОУN на Західноукраїнських землях. Таким чином мельниківець Осьмак і бандерівець Шухевич переступили через організаційні протиріччя минулого для творення парламенту та уряду повстанської України і спільної боротьби за Українське майбутнє.

“На­ша ме­та – Ук­ра­їнсь­ка Са­мос­тій­на Со­бор­на Дер­жа­ва на ук­ра­їнсь­ких ет­ног­ра­фіч­них зем­лях. Наш шлях – ре­во­лю­цій­но-виз­воль­на бо­роть­ба про­ти всіх зай­ман­ців і гно­би­те­лів Ук­ра­їнсь­ко­го Nа­ро­ду. Бу­де­мо бо­ро­ти­ся за те, щоб Ти, Ук­ра­їнсь­кий Nа­ро­де, був во­ло­да­рем на сво­їй зем­лі. На вів­тар ці­єї бо­роть­би кла­де­мо свою пра­цю і своє жит­тя”, – урочисто присягнув Кирило Осьмак 15 липня 1944 р.

Під час переходу німецько-радянського фронту 3 серпня 1944 р. підрозділ УПА, в складі якого був Кирило Осьмак, прийняв бій з червоними – президент УГВР був поранений. Лікували Кирила Осьмака в с. Дорожеві на Дрогобиччині, де у вересні 1944 р. він потрапив у полон під час облави НКВС і був відправлений до Владимирської в’язниці.

Звідти наприкінці травня 1953 р. його привезли в Москву, щоб схилити до співпраці у боротьбі проти ОУN і УПА – офіційно закликати УПА і підпілля ОУN скласти зброю. Адже він був президентом повстанської України.
Він категорично відмовився від будь – якої співпраці з російськими комуністами.

14 квітня 1960 р. відбувся останній нерівний бій УПА проти червоних окупантів, а 16 травня 1960 р. у Владимирському централі після численних побиттів і катувань нескореним помер Кирило Осьмак, голова Української Головної Визвольної Ради – єдиного парламента Українських повстанських республік.

За своє життя Кирило Осьмак здійснив ідеологічну еволюцію, будучи в молодості соціалістом, а вже у зрілому віці прийшов до Nаціоналізму і став одним з його провідників.

Поки на Подолі сотня екіпірованих співробітників Національної поліції «відважно» охороняє черговий антиконституційний захід збоченців на кінофестивалі SunnyBunny, пакуючи в автозаки кілька десятків небайдужих українців, які прийшли на об’явлену самими ж ЛГБТ «вільну публічну дискусію». У той самий час, у тому самому місті, на Деміївській стається реальний теракт. (https://tsn.ua/exclusive/kryvava-strilianyna-u-kyyevi-urodzenets-rosiyi-vbyvav-liudey-vprytul-vsi-podrobytsi-teraktu-3065003.html) Неадекват зі зброєю розстрілює випадкових перехожих і захоплює супермаркет із заручниками.

І яка ж реакція правоохоронців, коли ілюзія стикається зі справжньою загрозою? На просторах інтернету на численних відео чітко видно, як двоє поліцейських, лишень зачувши кілька далеких пострілів, у паніці тікають куди очі глядять, кидаючи напризволяще дитину. Держава має монополію на насильство, але коли доходить до реального захисту українців на вулицях — її представники виявляються нездатними виконати свій обов’язок, конвертуючи свої зусилля у захист збоченців від нормальної молоді.

Якби у тих простих людей, що йшли у суботу по своїх справах була зброя — вони б уже давно зупинили цього терориста самостійно, не чекаючи на боягузливу втечу кількох патрульних.

Історія не знала громадян без зброї. Єдиний стан, який не мав права на зброю — раби.

Саме в цьому розрізі стає очевидним: громадянство — це цінність, яку потрібно заслужити, а не даність, яка надається за фактом проживання на території.

Воююча Держава зобов’язана захищати своїх громадян. Але передусім — вона має визначити, хто має право бути громадянином, наділяючи це право обов’язком брати участь у його збереженні.

Зброю повинні мати всі, хто довів свою відданість Державі справами, щоб мати можливість захистити і себе, і Державу.
— майор Дмитро Кухарчук «Сліп», Заступник командира ІІІ армійського корпусу, головний хорунжий корпусу.

Римська імперія, якою ми надихаємось, чітко розмежовувала поняття вільної людини та раба. Вільні люди мають право на зброю і здатні захистити себе та свою Nацію.

А рабам залишається лише ілюзія безпеки.

Долучайся до Центурії і ми повернемо шляхетному званню Громадянин України його справжній сенс!

17 квітня 2009-го загинув Макс Чайка. За 21 рік свого життя він зміг зробити чимало, не менше зробив він і після смерті. В Nаціоналістичному русі він став символом Української Одеси, втіленням слави і честі столиці Nашого Чорномор’я.

У 2007-му студенти Одеського університету (того, що імені Мечнікова) спільно з вболівальниками «Чорноморця» заснували нову праву спільноту, давши їй ім’я «Слава і Честь». Максим Чайка був одночасно і студентом-мечниківцем і вболівальником-чорноморцем, єднаючи навколо себе обидві складові СіЧі. Того ж, 2007-го, року СіЧовики були одними з хедлайнерів протестів проти катерининського монумента в місті. Абревіатура СіЧ ставала все відомішою у найбільшому місті-порті країни.

У 2008-му одеські СіЧовики брали участь у спільних вишколах і акціях з харківським «Патріотом України». Налагодилася досить щільна взаємодія між харківськими й одеськими новими правими. 18 жовтня 2008-го Одеська СіЧ в одному ряду з «Патріотом» билася з «беркутами» на Володимирській вулиці Києва. Саме після цього на базі «Слави і Честі» почав творитися осередок «Патріоту України» в Одесі. Максим Чайка став першим десятником Одеського «Патріоту». Вплив нових правих на одеських вулицях ставав все суттєвішим. Макс був в авангарді цього наступу. Його фігура стала серйозною проблемою для проросійських ліваків, які до цього вважали себе господарями міста.

А навесні наступного року Чайки не стало. Два ворожих ножових відправили його у кращий світ. Убивці дали втекти до РФ, а замовником убивства неодноразово називали проросійську «Родіну».

Але того дня Максим помер лише фізично. Хвиля акцій пам’яті, що прокотилася Україною дала всім зрозуміти, що ім’я першого загиблого нового правого українця закарбувалося у пам’яті цілого покоління. Гасло «Чайка Максим – не забудем й відомстим!» надовго вписалася у націоналістичні акції. Макс став символом не тільки Української Одеси, а й зразком для цілого покоління українських нових правих.

А 2 травня 2014-го в авангарді оборони Одеси поряд з одеситами були харків’яни. Саме ті, які браталися ще з СіЧовиками. Немає жодних сумнівів в тому, що Одеса лишилася українською в тому числі й завдяки внеску Максима Чайки. Пам’ять про Героя Української Одеси жива!

Автор — Микола «Крук» Кравченко, головний ідеолог Nашого Руху та співзавсновник Центурії.