В далекому 2005 р. існувала в Україні ГО “Донецкая республика”. Заснована була в Донецьку, політичній “вотчині” Віктора Януковича, без чийого відома нічого в Донбасі не відбувалося. Активісти “Донецкой республики” проводили публічні акції, в тому числі в Києві. Охороняла ці акції українська міліція. Курували цю ГО з Кремля. Ця організація виступала проти основ конституційного ладу та сильної української держави, не підтримувала Збройні сили України. В 2014 р. ця ГО була використана для розгортання російського гібридного окупаційного проекту “Донецкая Народна Республика”.

Не подобалася днр-ам ряд статей Конституції України, спиралися на іноземну силу, у важкий час підірвали єдність держави. На весь інтернет і з численних російських ЗМІ спікери ДНР отруювали мозок українців антимілітарною пропагандою, яка полягала у поясненні, чому не треба підтримувати ЗСУ і добровольчі батальйони в Антитерористичній операції.

Хто публічно підтримав медійну позицію ДНР і РФ на початку війни, в 2014 р.? Олена Шевченко, голова лгбт-організації “Інсайт”. Вона лишила ось такий допис в Facebook у 2014 р.: “Тем кто интересуется почему “ми” и ЛГБТ не собирают деньги для вооружения нашей армии. Отвечаю: ми НЕ ИНВЕСТИРУЕМ В ВОЙНУ И УБИЙСТВА. Война не имеет ничего общего с правами человека”.

За каденції якого Президента в Україні почав діяти ГО Київпрайд? У 2012 році за каденції проросійського президента Віктора Януковича. В якому році в Україні офіційно відбувася перший Київпрайд – в 2013 р. Тоді 80 фріків охоронялися кількома сотнями міліціонерів. Захід в центрі Києва, безумовно це було погоджено міністром внутрішніх справ Захарченком Віталієм, громадянином РФ. Між іншим З кінця лютого 2014 р. в розшуку СБУ, постійно проживає в РФ. Саме він був одним з архітекторів кривавих розгонів і розстрілів протестувальників Революції Гідності.

Цікаво, як з одного боку проросійські сили підтримували сепаратизм в Україні, а з іншого боку сприяли розвитку лгбт-руху.

Одною з двох офіційних уповноважених Київпрайду є Анна Шаригіна. В 2023 р., висловлюючи свою позицію щодо перейменування одної з вулиць Харкова, вона назвала покидьком полеглого Героя України, командира добровольчого підрозділу “Фрайкор” Георгія Тарасенка, який загинув під час оборони Харкова. Можливо це тільки її позиція, бажати смерті діючим командирам підрозділів Сил Оборони України?

Аж ніяк, в 2022 р. засновниця «Ukraine.pride» Софія Лапіна бажала смерті іншому командиру-добровольцю – Євгену Карасю, побажавши йому: “сподіваюсь тебе шлюху там і йобнуть”. Писала вона це, сидячи у Мюнхені і ностальгуючи за СРСР, адже її власний опис сторінки Фейсбук був “Made in 1990 in USSR”. Ця ностальгія цілком обгрунтована, адже саме в 1920-х рр. в СРСР комуністична партія проводила соціальні експерименти по ліквідації інституту шлюбу та нормалізації одностатевих відносин.

UKRAINE PRIDE – лгбтік-організація, за їх словами, “об’єднує адвокацію прав людини, культуру та мистецтво”. Серед співзасновників його був громадянин РФ і Таджикістану Імамов Улугбек, зараз проживає в Берліні, де судячи з його розповідей в Інстаграм, бореться з суїцидальними думками, “чистить простір” сирійськими травами та ходить у “рітріти”.

На початку 2022 р. величезна кількість “лгбт-активістів” за дивним збігом опинилася у Німеччині, отримавши в соціальних мережах глузливу назву “ТРО-Мюнхен”. Дехто після перемог ЗСУ повернувся до України, відновивши свою деструктивну діяльність на українській землі, а дехто досі в лавах “мюнхенського тро”.

Лгбтік намагається влізти і у військове середовище, проводячи там справжні інформаційні диверсії. Наприклад, публічне проголошення свого сзч від засновника ГО “Українські лгбт військові” Сергія Гнєзділова 1 вересня 2024 р. на “Фестивалі думок у Києві” і ціла кампанія в лівих змі по виправданню цього вчинку та популяризації персони Гнєзділова. Ще більш цікавим є вибір Гнєзділовим свого адвоката – Олександр Щадрін, захисник мера-сепара Нелі Штепи та очільника Антимайдану Топаза. Та і сам Щадрін відкрито засуджував Революцію Гідності.

Шукаючи обрії для побудови майбутнього, маємо знати на чому стоїть фундамент нашого Nаціонального будинку – Української Держави. Це ХV сторіччя.

XV сторіччя – це доба, коли права людей залежали від обов’язків, які вони на себе взяли – в суспільстві замість лицемірної рівності панувала природна ієрархія.

XV сторіччя – це доба існування Великого князівства Литовського і Руського, в якому проживали пращури сучасних українців, литовців й білорусів. Державне право ВКЛР ґрунтувалося на праві Київської Русі, в руська мова була панівною.

XV сторіччя – це легендарна битва під Грюнвальдом 1410 р., в якій об’єднані війська Русі-України, Польщі та Литви розбили Тевтонський орден хрестоносців та зупинили сторічний німецький натиск на схід.

XV сторіччя – це всебічний розвиток суспільства Русі-України, наприклад відкриття першої друкарні у Львові в 1460 р. і першої артилерійської майстерні, знову ж таки у Львові, в 1468 р. У 1481 р. Українець Юрій з Дрогобича стає ректором найстарішого в світі університету – Болонського, та друкує там свої книги латиною, зокрема “Прогностичну оцінку поточного 1483 року”, що вийшла друком у Римі 7 лютого 1483 р.

XV сторіччя – це домінування над Москвою. У 1404 р. великий князь литовський і руський Олександр – Вітовт приєднує Смоленськ, у Новгороді й Пскові на княжі столи були посаджені ставленики Вітовта. За його життя внаслідок війн з Москвою, від неї відходять Вязьма, Козельськ, Мценськ та входять до складу Великого князівства Литовського і Руського. Тверський і рязанський князі визнають васальну залежність від Олександра-Вітовта.

XV сторіччя – це королівський з’їзд Європи у Луцьку 1429 р. на заклик Великого князя Литовського і Руського Олександра-Вітовта, на який прибув, зокрема, імператор Священної Римської імперії Сигізмунд І Люксембург.

XV сторіччя – це доба справжнього відродження нашої Батьківщини після важкого “татарського потопу” ХІІІ ст. Ми повертаємо собі наше чорноморське узбережжя. Великий князь Литовський і Руський Олександр-Вітовт визволяє від татар Південь України та закладає там кілька фортець, що стали початком сучасних міст Одеси й Миколаєва.

XV сторіччя – це поява козацтва на теренах України, яке боронило Батьківщину від мусульманської навали. Козаки в 1489 р. брали участь в поході польського короля Яна Ольбрахта проти кримських татар. Козаки служать в загонах київського воєводи та черкаського намісника Великого князівства Литовського і Руського. У 1492 р. козаки вже самостійно беруть на абордаж турецьку галеру біля фортеця Тягиня, звільняючи українських бранців. А в 1493 р. в складі війська князя Богдана Глинського, намісника великого князя у Черкасах, беруть штурмом турецьку фортецю Очаків.

XV сторіччя – це заснування уряду великого гетьмана литовського, командувача усім військом Великого князівства Литовського і Руського – першим великим гетьманом у 1497 р. став волинський князь Костянтин Іванович Острозький, що увійде і історію своєю легендарною перемогою під Оршею над військом Московського царства.

XV сторіччя – це прихід Магдебурзького права в українські міста, яке надавало станове самоуправління та власне судочинство, господарські привілеї, що в сукупності значно сприяли розвитку міст в Україні. Магдебурзьке право отримали Стрий та Володимир-Волинський у 1431 р., Луцьк у 1432 р., Снятин у 1442 р., Мукачеве у 1445 р., Рівне у 1492 р., Київ у 1494 р. Магдебурзьке право було ліквідовано в Україні тільки за часів Російської імперії.

Прагнучи закріпити суб’єктність України в майбутньому Балто-Чорноморському союзі, ми, Українські Nаціоналісти ХХІ сторіччя, водночас дивимося на приклад XV сторіччя. А саме на успішне упокорення Московії союзними військами українців, литовців і білорусів, єдиний економічний простір від Балтики до Чорного моря та бурхливий розвиток України.

Ми пишаємося XV сторіччям Русі-України та нашими славними пращурами, які не знали слабкості і рівності, встановлюючи свій порядок на грані двох світів!

6 червня 1768 року з урочища Холодний Яр розпочався похід гайдамацького загону Максима Залізняка, що дало початок великому українському збройному повстанню на Правобережжі.

Ця подія увійшла в історію під назвою Коліївщина. Отож, в сьогоднішню річницю пропонуємо розібратись у феномені Коліївщини, яку роль вона відіграла у нашій мілітарній історії та чому дії гайдамаків мали надзвичайно важливе значення.

Після запеклої боротьби між Військом Запорозьким та Річчю Посполитою протягом середини XVII — першої половини XVIII ст. Правобережна Україна остаточно закріпилась за Польщею, яка проводила систематичні утиски українського населення. Панщина, безправ’я селян і козаків, приниження православної віри та нищення традиційного укладу — все це створювало глибоку ненависть, яка накопичувалася десятиліттями.

Однак козаки, яким раніше по праву належала ця земля, не склали зброю перед ворогом. Саме вони стали ядром Гайдамаччини — великого повстанського руху, що виник одразу після ліквідації козацького стану на Правобережжі у 1713 році.

Цей факт спростовує поширений міф про те, що повстання підняли виключно селяни, адже без сильного Nаціонального проводу, еліти у вигляді козацтва, дії гайдамаків не мали б якогось успіху.

Вперше гайдамаків згадують у 1717 році, їх діяльність до початку Коліївщини була не просто стихійними «розбоями»,а системним Nаціонально-визвольними бойовими акціями, що були прямим продовженням козацької боротьби. Порівняти їх можна з диверсійно-розвідувальними групами.

Гайдамаки були козаками, що виконували чіткі накази кошового отамана Січі, підриваючи стабільність окупаційного польського режиму на Правобережжі. В процесі діяльності гайдамацький загонів до них приєднувалась значна кількість селян, але ядром завжди залишались козаки.

Апогеєм боротьби гайдамацьких загонів стали події 1768 року. Бойові дії маленьких одночасних повстань переросли в більш організаційне явище. Починалося все під проводом запорожця Йосипа Шелеста і його загону з 200 людей ще в квітні, проте після його загибелі, наприкінці травня, одним з ватажків став інший запорізький козак — Максим Залізняк. Саме під його командуванням гайдамаки, освятивши ножі в священному для українців місці, урочищі Холодний Яр, з козацько-селянським військом рушив у похід проти окупантів. Так розпочалась Коліївщина. Її назва спиралася на надвірну міліцію шляхетських маєтків як основну військову силу. Надвірних козаків тоді називали «коліями», «колійцями» (черговими, від пол. «Kolej»), а їхню службу — «колійною» (почерговою, від пол. «slużba kolejna»).

Під проводом Залізняка початок повстання пройшов досить успішно, були визволені Черкаси, та встановлено базу в Медведівському лісі, де повстанці збирали свої сили. Після ретельної підготовки гайдамаки вирушили у похід. Вдалося взяти Лисянки та Жаботин. У травні-червні від головних сил повстанської армії відокремилося чимало загонів, які при підтримці селян і міщан розгорнули боротьбу проти шляхти у різних районах Правобережжя. В цілому в червні-липні 1768 р. на Правобережній Україні діяло близько 30 гайдамацьких загонів, що контролювали значну територію.

Кульмінацією повстання стало взяття міста Умань 21 червня 1768 року. Коли польська шляхта направила загін надвірних козаків під командуванням Івана Ґонти для придушення повстання Максима Залізняка, Ґонта перейшов на бік повсталих. Цей крок став вирішальним у визволенні Умані. Після цього повстанська рада проголосила Ґонту уманським полковником і князем Смілянським.

Визволення Умані сьогодні в історіографії супроводжується багатьма міфами, що стосуються масових вбивств єврейського населення. Однак в самому місті на той час могло проживати близько 2000 населення, а за свідченнями всього було вбито менше сотні людей. Після гучного тріумфу, сили гайдамаків розділилися — війська Залізняка рушили в сторону Києва в той час, як Іван Ґонта тимчасово залишився в Умані, однак потім доєднався до Залізняка. Повстання мало величезний успіх, на певний проміжок часу вдалось повернути козацьку владу на окремій території Правобережної України.

Польська влада не мала змоги придушити його самотужки, саме тому уряд звернувся по допомогу до Російської імперії. Катерина II, побоюючись поширення повстання на Лівобережну Україну, наказала генералу Михайлу Кречетникову надати військову підтримку полякам.

26 червня 1768 року російські війська оточили повстанський табір і схопили керівників повстанців — Максима Залізняка, Івана Ґонту та Семена Неживого. Їхні загони були роззброєні, а решта гайдамацьких загонів зазнали поразки в боях. Російські війська передали частину полонених польській владі.

Таким чином останній етап Коліївщини відзначився переходом частини гайдамацьких загонів до активної боротьби не лише проти польської шляхти, а й проти російських військ. Цей поворот у повстанні очолив Іван Бондаренко, який після арешту головних ватажків — Максима Залізняка та Івана Ґонти — став одним з лідерів спротиву.

Під проводом Бондаренка гайдамаки почали поширювати листівки, в яких закликали боротися не лише проти поляків, але й проти росіян, підписуючи їх іменем Івана Бондаренка. Ці заклики оголошували ворогами не тільки ляхів, але й москалів, а також стверджували, що тільки поборовши їх, український народ набуде необмеженої свободи. Листівки мали значний ефект: гайдамаки почали атакувати дрібні гарнізони військ московитів, та так що вже ті почали просити допомоги у поляків.

Однак сили повстанців поступово слабшали і повстання було остаточно придушено лише навесні 1769 року, хоча окремі виступи тривали до кінця того року.

Поляки застосували жорстокі тортури щодо повсталих. Лише за рішеннями призначеного королем судді Ксаверія Браницького, який судив переданих Річчі Посполитій захоплених російськими військами 1954 повстанців: 200 в’язнів відіслати на роботи до Львова, а 700, як це він сам подає у звіті королю, він «покарав найжорстокішою смертю». На суді у Кодні, під керівництвом коронного воєначальника Юзефа-Ґабріеля Стемпковского стратили близько 3000 учасників Коліївщини. Сам Максим Залізняк був засуджений на каторгу в Російську імперію, а Іван Ґонта — жорсткого закатований поляками.

Отже, незважаючи на поразку цього великого повстання, Коліївщина назавжди увійшла в історію України, як приклад героїчної звитяги наших предків, що здійснили чергову спробу відродження нашої державності. Повстання мало яскраво виражений Nаціонально-визвольний характер. Його учасники боролися за звільнення від польського панування та повернення традиційного козацького устрою на українських землях.

Сьогодні Коліївщина для нас це справжній символ того, як ініціативна меншість в лиці запорізьких козаків за підтримки українського населення, змогла підняти велике визвольне повстання проти окупаційного режиму. Чин повстанців закріпився в нашій культурі, гайдамаків оспівували у народних піснях, Тарас Григорович Шевченко присвятив низку своїх творів героям Коліївщини, серед якого найвідомішим є «Гайдамаки».

Допоки буде жива пам’ять про героїв усіх поколінь — вони залишаться безсмертними для нас і їхні дії дають нам сили продовжувати боротись за найважливішу ціль — Велику Україну.

CENTURIA | Facebook | YouTube
| Instagram | TikTok | Сайт

Дві постаті – Євген Коновалець і Андрій Мельник

Москва та Польща, яка теж зраділа московському злочину, не досягнули цілі. Смерть Євгена Коновальця не роз’єднала ні Nаціоналістів, ні Nароду, а навпаки, об’єднала ще могутніше всіх борців довкола нового Вождя, призначеного Євгеном Коновальцем, шефа Його штабу та найближчого співробітника з днів Хвали 1918 р. й опісля — Полковника Андрія Мельника. Хто такий Андрій Мельник – не треба згадувати. Українська Армія, з якої виросли УВО-ОУN, самі про це говорять. Підпольна боротьба в Українських Землях, львівські Бриґідки, зрошені кров’ю Краєвого Команданта УВО – Андрія Мельника, ні пекло тюрем, тортури, ні радощі революційної боротьби в краю – не є чужі Андрієві Мельникові – Підпольщикові, Провідникові, Революціонерові!

Андрій Мельник – це одна з найздібніших постатей наших визвольних змагань 1918 р. і найвидатніша Постать підпольної боротьби в Українських Землях після програної 1919 р.
Андрій Мельник – це підпольна ОУN в краях! Тому особливо близький Він душам подпольників – безіменних людей!
Андрій Мельник – це Маківка, це й героїчна боротьба СС-ів, це й постійна аж до останньої хвилини, коли перебрав пост Вождя Руху і народу, провідну і команду участь в рев.боротьбі ОУN в Українських Землях.
Вістку про покликання на пост Вождя руху Андрія Мельника прийняв Український Nарод радісно.
Андрій Мельник – є суворою постаттю, передусім людиною чину. На звук Його імені як Вождя, мовкнуть свари й крамоли серед всіх чесних українців.
Тверда рука й великий Дух нового Вождя дають запоруку однакого успішної боротьби за УВД, як це було під кермою Євгена Коновальця.
Пост Провідника найважнішого й найважчого відтинку світової боротьби проти большевизму й Росії (а з нею Польщі, як союзника та решти окупaнтів УЗ), Вождя України – достойно обсаджений.
Андрій Мельник, Вождь передусім Nаціоналістичної України, має на життя й смерть відданих йому революціонерів ОУN. Коли вони у присязі говорять:

«Вірність, хоробрість та послух прирікаємо нашому Вождеві аж до нашої смерті», – то це не пуста фраза!
Це слово серця Революціонерів, особливих людей! Як за Євгена Коновальця, так за Андрія Мельника, українські революціонери підуть без позву, коли Він накаже, та в Його захист добровільно на смерть!
Так супроводжають оцею дорогою усі українські революціонери свойого нового Вождя в Його преважній праці!
Вождь погиб! Хай живе Вождь!

Ярослав Карбович-Стецько, ідеолог Українського Nаціоналізму. 1939 р.

.