«Дотепер дуже мало присвятилось уваги Українському Легіонові Самооборони як i справі написання його історії. В тих кількох коротких статтях, де його згадується про нього об’єктивної правди немає a6o її дуже мало. Автори про нього вдоволялися до тепер більше виливанням недостойних слів на організаторів i його учасників ніж намаганнями безпристрасно розглянути в історичному аспекті причини його появи та дії. Вони не прості. Та й може соромно сьогодні про них говорити. Однак про них говорили треба, щоби вони, борони Боже, не повторилися ще раз в майбутньому». — Кость Гірняк, «Український Легіон Самооборони. Причинки до історії».

ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ

Події Другої світової війни на Волині розгорталися в умовах надзвичайно складного та багаторівневого протистояння. Після переломного моменту під Сталінградом на початку 1943 року стало зрозуміло, що поразка Третього Райху є лише питанням часу. На волинських землях постала специфічна військово-політична ситуація: окрім зовнішніх ворогів у особі німецької окупаційної адміністрації та радянського партизанського руху, існував гострий внутрішньоукраїнський конфлікт між різними політичними та військовими угрупованнями.

Вже з 1940–1941 років на Волині та Поліссі діяла «Поліська Січ» під проводом Тараса Бульби-Боровця, яка згодом прийняла назву Української Повстанської Армії. Поряд із нею розгортали діяльність бойові відділи ОУН під проводом полковника Андрія Мельника, ОУН під проводом Степана Бандери, а також Фронт Української Революції (ФУР) під проводом Яворенка. Прагнення бандерівського проводу монополізувати збройну боротьбу призвело до підпорядкування або роззброєння інших формувань та до жорстоких дій Служби Безпеки (СБ) проти політичних опонентів. Внаслідок цього значна частина військовиків і підпільників, а також цивільного населення, опинилися під загрозою фізичного знищення як з боку окупантів і радянських партизанів, так і внаслідок внутрішніх міжусобиць.

Для багатьох свідомих патріотів, які прагнули зі зброєю в руках захищати рідну землю та своє населення від нападів і грабунків, єдиним шляхом збереження кадрів стало створення впорядкованої військової частини. Головною ідеєю було використання військових ресурсів ворога для організації вишколеного українського формування без складання йому присяги. Саме в таких обставинах наприкінці 1943 року розпочалося формування Українського Легіону Самооборони.

ПЕРЕГОВОРИ В ЛУЦЬКУ

Початком створення підрозділу слугувала драматична подія на Луччині, де мельниківський відділ під командуванням Черкаса (справжнє прізвище — Солтис) та Нечая був вимушений розчленуватися на дрібні групи через складнощі терену та постійне переслідування. Під час переходу міжвідділовий зв’язковий «Окунь» потрапив у засідку польської поліції з великою кількістю пропагандивної літератури та був переданий німецькому командуванню в Луцьку. Реагуючи на цей арешт, 21-річний провідник Черкас надіслав ультиматум німецькому командуванню з вимогою звільнити зв’язкового під загрозою здійснення резонансних атак у самому місті.

Німецька сторона вирішила піти на контакт, звільнивши Окуня та передавши через нього пропозицію про зустріч. Після обговорення на повітовій нараді ОУН було ухвалено рішення вступити у локальні переговори. Зустрічі відбувалися таємно на одному з цвинтарів біля Луцька за суворих заходів безпеки з боку українських партизанів. Німецьку сторону представляли офіцери Асмус та Раулінг.

Українська сторона висунула чіткі умови співпраці локального характеру, які передбачали організацію військового відділу під українським командуванням для боротьби з радянськими партизанами та захисту українського населення від нападів польських угруповань. За умовами домовленостей німці зобов’язувалися надати зброю та амуніцію, не втручатися у внутрішнє життя підрозділу, а також звільнити українських політичних в’язнів із волинських тюрем без огляду на їхню партійну приналежність. Німці прийняли ці умови, що дозволило врятувати багатьох українських діячів і розпочати розбудову Легіону.

НА ТЕРЕНАХ ВОЛИНІ

Формування першої бойової групи розпочалося з рейду під керівництвом Черкаса, який охопив південні райони Волині, зокрема Дубенщину та Крем’янеччину. Пересуваючись через села Сапанів, Людвище, Білокриницю та інші населені пункти, рейд залучив до своїх лав десятки досвідчених підпільників, командний склад та зв’язкових мельниківської сітки. На початку грудня 1943 року Рейдуючий Відділ був перекинутий автотранспортом під Луцьк у село Підгайці, де розпочався суворий вишкіл та розбудова підрозділу.

У січні 1944 року підрозділи Відділу виконували бойові та розвідувальні завдання в районі Цуманя та Олександрівки, де відбулися перші бойові зіткнення з радянськими партизанами. Під час бою в Олександрівці загинув один із командирів — «Гіркий». На Свято Водохреща в Луцьку за участю військових капеланів оо. Паладія та Іова відбулося урочисте свячення води та дефіляда частини перед цивільним населенням.

У зв’язку з наближенням лінії фронту та проривом регулярних частин Червоної Армії у лютому 1944 року Відділ змушений був відступити через Забороль, Торчин та Володимир-Волинський до Устилуга на річці Буг. Під час боїв сотні Трактора з кавалерійським корпусом Червоної Армії підрозділ зазнав втрат, однак зберіг основне ядро. В Устилузі вояки Легіону забезпечували оборону місцевого населення від нападів і перестрілок з польськими партизанськими формуваннями, втративши в боях таких старшин, як Граб і Терен.

РОЗБУДОВА ЛЕГІОНУ

Наприкінці лютого 1944 року підрозділ перейшов річку Буг і розташувався на Грубешівщині. Штаб та господарська частина розмістилися у фільварку Морочин, а бойові сотні — у довколишніх селах Дяконів та Морочин. Саме тут відбулася остаточна організаційна трансформація: формування отримало офіційну назву «Український Легіон Самооборони» (УЛС) та структуру куреня.

Військове керівництво очолив полковник Квітка, а політичним провідником залишився Черкас. Усі командні посади обіймали українські старшини, а внутрішній устрій, команди та ступені базувалися на традиціях Армії Української Народної Республіки. При УЛС було створено гарматний підрозділ під командуванням поручника Попівського, сотню мінометників, польову жандармерію, польовий суд, шпиталь під керівництвом доктора Юргенса, а також духовно-пропагандивну службу. Видавався періодичний часопис «Український Легіонер».

Для підготовки кваліфікованих кадрів у березні 1944 року було організовано «Морочинське училище» — Старшинську та Підстаршинську школи під керівництвом сотника Терлиці та хорунжого Ворона. Навчальна програма охоплювала тактичну підготовку, зброєзнавство, строшовий вишкіл та ідеологічно-пропагандивні дисципліни. У липні 1944 року відбувся випуск школи із врученням посвідок та старшинських ступенів, що збіглося з новим вимушеним маршем через відновлення радянського наступу.

ВІДСТУП ЧЕРЕЗ ПОЛЬСЬКІ ЗЕМЛІ

Влітку 1944 року Український Легіон Самооборони залишив Володимирщину та Грубешівщину, розпочавши складний відступ на захід через польські території. Під час переходу через Красностав підрозділ потрапив у засідку польських партизанів, де загинув німецький офіцер зв’язку сотник Асмус, який тривалий час лояльно сприяв Легіону. На його місце німецьке командування призначило штурмбанфюрера Бігельмаєра, що призвело до загострення взаємин між німецьким представництвом та українським командуванням.

У серпні 1944 року внаслідок доносу та конфлікту з Бігельмаєром у районі Буковської Волі поблизу Кракова гестапо заарештувало політичного провідника Черкаса, після чого його сліди втратилися. Попри цей важкий удар, Легіон зберіг високу дисципліну та боєздатність. До УЛС долучилися нові старшини, серед яких полковник Тур та легендарний полковник Петро Дяченко.

Перебуваючи у селі Тарговіско, Легіон продовжував вишкільну роботу та залучався до маневрів у передгір’ях Карпат. На початку 1945 року в умовах загального розвалу німецького фронту підрозділи УЛС здійснювали марші через Освенцим, Цешин та території Чехословаччини. Навесні 1945 року в Словенії Український Легіон Самооборони завершив свій окремий бойовий шлях і був офіційно об’єднаний із 1-ою Українською Дивізією УНА («Галичина»).

ПІДСУМКИ

Історія Українського Легіону Самооборони є відображенням трагічних колізій, у яких опинився український визвольний рух під час Другої світової війни. Творці Легіону постали перед важким вибором у момент, коли опинилися між двох смертельних загроз — радянським тоталітаризмом і внутрішнім терором з одного боку та німецькою окупаційною машиною з іншого.  Рішення піти на тимчасовий тактичний компроміс із німцями випливало прагненням зберегти національні кадри, здобути вишкіл і зброю за рахунок ворога без складання йому присяги, а також захистити мирне населення Волині. Важливим здобутком цієї тактики стало визволення сотень українських патріотів із німецьких в’язниць.  У післявоєнній історіографії та спогадах ветеранів (зокрема у праці Костя Гірняка «Український Легіон Самооборони. Причинки до історії», виданій у Торонто 1977 року) Легіон розглядається як спроба розбудувати українську збройну силу в надзвичайно несприятливих історичних умовах. Попри короткий час існування та неоднозначні сторінки бойового шляху, бійці та старшини УЛС керувалися ідеєю визволення України, демонструючи жертовність та військовий професіоналізм.

1 жовтня 2026 року Указом Президента України №998/2026 орденом «За мужність» III ступеня посмертно нагороджено чотирьох легіонерів «Центурії»: Миколу Кравченка «Крука», Семена Шикоряка «Сема», Дениса Пономаренка «Аскета» та Євгенія Васькевича «Стрілка».

Микола Кравченко «Крук» — історик, публіцист, кандидат історичних наук та один із головних ідеологів сучасного українського націоналістичного руху. Він був учасником Революції Гідності, активістом «Патріоту України», одним із творців «Чорного Корпусу» та «Азову», співзасновником «Національного Корпусу» й організації «Центурія», засновником і редактором видавництва «Орієнтир». На початку повномасштабного вторгнення долучився до оборони Києва у лавах добровольчого батальйону «Азов-Київ». 14 березня 2022 року Микола Кравченко загинув поблизу Горенки на Київщині.

Денис Пономаренко «Аскет» — уродженець Чернігова, колишній військовослужбовець «Азову», інструктор з військової підготовки. Після повернення в цивільне життя він зайнявся національно-патріотичним вихованням дітей, брав участь в організації та проведенні юнацьких таборів. З початком повномасштабної війни долучився до добровольчого батальйону «Азов-Київ», брав участь у боях та передавав свій військовий досвід добровольцям. Загинув 16 березня 2022 року під час бою за Мощун на Київщині.

Семен Шикоряк «Сем» — уродженець Дніпропетровщини, правник та економіст у сфері міжнародних відносин. Працював у податковій службі, а у 2021 році розпочав військову підготовку. Після початку повномасштабного вторгнення разом із батьком приєднався до добровольчого батальйону «Азов-Київ», де служив розвідником. Загинув 16 березня 2022 року під час бойового завдання в районі Мощуна.

Євгеній Васькевич «Стрілок» — учитель фізичного виховання, учасник Революції Гідності та доброволець російсько-української війни з 2014 року. Воював у складі ДУК «Правий сектор», згодом служив у «Азові», а пізніше долучився до «Центурії». У мирному житті займався спортом, розвитком молоді та громадською діяльністю. З перших днів повномасштабного вторгнення командував однією з бойових груп добровольчого батальйону «Азов-Київ», брав участь у боях на Київщині. Загинув 3 березня 2022 року між Бучею та Ворзелем.

Четверо різних людей — з різних міст, професій та життєвих шляхів. Їх об’єднала спільна мета — боротьба за Велику Україну.

Полеглим героям української нації — «Круку», «Аскету», «Сему», «Стрілку» — слава!

27 вересня 1946 року в Аугсбурзі зник безвісти письменник та публіцист, хорунжий армії УНР та один з найвідоміших повстанців Холодного Яру — Юрій Горліс-Горський (справжнє прізвище — Городянин-Лісовський). Його подальша доля достеменно невідома; існують версії про вбивство радянськими спецслужбами, однак остаточно встановлених обставин його смерті немає.

Юрій Городянин-Лісовський народився 14 січня 1898 року в селі Демидівка на Полтавщині. Під час Першої світової війни воював у складі російської армії. У 1918 році приєднався до українського війська та став хорунжим Богданівського полку Запорізької дивізії УНР. Брав участь у Першому Зимовому поході.

У 1919–1922 роках Горліс-Горський воював у повстанських загонах на Черкащині. Він став осавулом 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру та одним із найближчих помічників отамана Василя Чучупака. Навесні 1921 року підтримував зв’язок холодноярських повстанців із генерал-хорунжим Юрком Тютюнником та урядом УНР.

Після переходу до підпільної роботи у радянській Україні Горліс-Горський двічі був заарештований — у 1923 та 1924 роках. У 1924 році його засудили до розстрілу, але вирок замінили на 15 років ув’язнення. Після кількох років у в’язницях він симулював психічну хворобу, був переведений до Херсонської психіатричної лікарні та в 1932 році звідти втік.

У 1930-х роках Горліс-Горський почав активно займатися літературною діяльністю. Він видав спогади «У ворожому таборі», «Отаман Хмара», «Червоний чортополох», а головним його твором став роман «Холодний Яр», перша частина якого вийшла 1935 року, а друга — 1937-го. У ньому автор описав боротьбу холодноярських повстанців проти більшовицької влади.

У 1938–1939 роках Горліс-Горський брав участь у подіях, пов’язаних із відновленням української державності на Закарпатті. Під час Другої світової війни жив і працював у різних країнах та містах Європи. У червні 1942 року повертається до Холодного Яру, де відновлює могили отаманів Василя Чучупаки та Чорного Ворона. Після війни опинився в таборі для переміщених осіб у Новому Ульмі, де разом з Іваном Багряним та іншими діячами став одним із засновників Української революційно-демократичної партії та розпочав видання газети «Українські вісті».

Пам’ять про Юрія Горліс-Горського передусім пов’язана з «Холодним Яром» — твором, який зберіг свідчення учасника українського повстанського руху 1919–1920-х років.

Знай історію — включайся в Центурії!

27 вересня 1910 року народився Микола Арсенич — один із провідних діячів Організації українських націоналістів та керівник Служби безпеки ОУН.

Микола Арсенич походив із села Нижній Березів на Косівщині. Навчався в Коломийській гімназії, а згодом — на юридичному факультеті Львівського університету. Ще в юному віці долучився до Пласту та Української військової організації, а згодом став членом ОУН. За участь у націоналістичному підпіллі неодноразово переслідувався польською владою.

Після початку Другої світової війни Арсенич став одним із організаторів української підпільної мережі. У 1939 році він брав участь у створенні контррозвідувальної структури ОУН, а з 1941 року очолював СБ (Служба безпеки) ОУН. Під його керівництвом формувалася система безпеки підпілля, проводилася підготовка кадрів та організовувалася робота розвідки й контррозвідки.

Арсенич залишався в підпіллі й після завершення німецько-радянської війни, продовжуючи боротьбу проти радянської окупаційної системи. У 1946 році його було нагороджено Золотим Хрестом Заслуги УПА.

23 січня 1947 року Микола Арсенич загинув у криївці біля села Жуків на Тернопільщині під час оточення радянськими силовиками. Йому було 36 років.

Пізнавай історію — включайся в Центурії!