Категорія: Uncategorized

27 вересня 1946 року в Аугсбурзі зник безвісти письменник та публіцист, хорунжий армії УНР та один з найвідоміших повстанців Холодного Яру — Юрій Горліс-Горський (справжнє прізвище — Городянин-Лісовський). Його подальша доля достеменно невідома; існують версії про вбивство радянськими спецслужбами, однак остаточно встановлених обставин його смерті немає.

Юрій Городянин-Лісовський народився 14 січня 1898 року в селі Демидівка на Полтавщині. Під час Першої світової війни воював у складі російської армії. У 1918 році приєднався до українського війська та став хорунжим Богданівського полку Запорізької дивізії УНР. Брав участь у Першому Зимовому поході.

У 1919–1922 роках Горліс-Горський воював у повстанських загонах на Черкащині. Він став осавулом 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру та одним із найближчих помічників отамана Василя Чучупака. Навесні 1921 року підтримував зв’язок холодноярських повстанців із генерал-хорунжим Юрком Тютюнником та урядом УНР.

Після переходу до підпільної роботи у радянській Україні Горліс-Горський двічі був заарештований — у 1923 та 1924 роках. У 1924 році його засудили до розстрілу, але вирок замінили на 15 років ув’язнення. Після кількох років у в’язницях він симулював психічну хворобу, був переведений до Херсонської психіатричної лікарні та в 1932 році звідти втік.

У 1930-х роках Горліс-Горський почав активно займатися літературною діяльністю. Він видав спогади «У ворожому таборі», «Отаман Хмара», «Червоний чортополох», а головним його твором став роман «Холодний Яр», перша частина якого вийшла 1935 року, а друга — 1937-го. У ньому автор описав боротьбу холодноярських повстанців проти більшовицької влади.

У 1938–1939 роках Горліс-Горський брав участь у подіях, пов’язаних із відновленням української державності на Закарпатті. Під час Другої світової війни жив і працював у різних країнах та містах Європи. У червні 1942 року повертається до Холодного Яру, де відновлює могили отаманів Василя Чучупаки та Чорного Ворона. Після війни опинився в таборі для переміщених осіб у Новому Ульмі, де разом з Іваном Багряним та іншими діячами став одним із засновників Української революційно-демократичної партії та розпочав видання газети «Українські вісті».

Пам’ять про Юрія Горліс-Горського передусім пов’язана з «Холодним Яром» — твором, який зберіг свідчення учасника українського повстанського руху 1919–1920-х років.

Знай історію — включайся в Центурії!

27 вересня 1910 року народився Микола Арсенич — один із провідних діячів Організації українських націоналістів та керівник Служби безпеки ОУН.

Микола Арсенич походив із села Нижній Березів на Косівщині. Навчався в Коломийській гімназії, а згодом — на юридичному факультеті Львівського університету. Ще в юному віці долучився до Пласту та Української військової організації, а згодом став членом ОУН. За участь у націоналістичному підпіллі неодноразово переслідувався польською владою.

Після початку Другої світової війни Арсенич став одним із організаторів української підпільної мережі. У 1939 році він брав участь у створенні контррозвідувальної структури ОУН, а з 1941 року очолював СБ (Служба безпеки) ОУН. Під його керівництвом формувалася система безпеки підпілля, проводилася підготовка кадрів та організовувалася робота розвідки й контррозвідки.

Арсенич залишався в підпіллі й після завершення німецько-радянської війни, продовжуючи боротьбу проти радянської окупаційної системи. У 1946 році його було нагороджено Золотим Хрестом Заслуги УПА.

23 січня 1947 року Микола Арсенич загинув у криївці біля села Жуків на Тернопільщині під час оточення радянськими силовиками. Йому було 36 років.

Пізнавай історію — включайся в Центурії!

25 вересня 1914 року відбулось перше бойове хрещення УСС. Того дня сотня Осипа Семенюка атакувала російських кіннотників на дорозі Турка–Сянки. Як писав Степан Ріпецький: «Вперше від бою під Полтавою пролилась на історичнім побоєвищі світу – українська кров за Україну. Пролилась кров перших українських вояків новітньої історії України — не за кого іншого, і не за що інше, а тільки і єдино за Україну».

Формування Легіону Українських Січових Стрільців розпочалось 6 серпня 1914 року. 3-го вересня вояки УСС склали в Стрию присягу на вірність цісарю і виїхали на Закарпаття для доформування та вишколу, однак він був короткочасним. Російські війська захопили Львів, взяли в облогу фортецю Перемишль і продовжували наступ на Краків. Тим часом окремі з’єднання 8-ї російської армії були спрямовані на перехід карпатських перевалів з метою прориву до Угорщини. Зокрема, на Ужоцький перевал наступала 2-га Кубанська кінна дивізія. Для оборони перевалу австрійці змогли зібрати лише кілька батальйонів ляндштурму (ополчення). Тому до Карпат розпочали відправку окремих підрозділів Українських Січових Стрільців.

10 вересня першою проти противника виступила сотня Василя Дідушка, яка займалася розвідкою і виконувала охоронні функції. Для її підтримки направляли інші сотні Українських Січових Стрільців. Хоча сотня Дідушка першою вийшла на поле, першою зустрітися з ворогом судилося сотні Семенюка.

25 вересня чета Степана Пеленського здійснила напад із засідки на козацьку старшинську розвідку на дорозі з Турки до Сянок, що за 3 км на північ від Ботельки Вижньої. Під час цієї сутички стрільці поранили кількох козаків, вбили двох коней та захопили одного старшинського коня з усім спорядженням. Цей ворожий підрозділ також обстріляла друга чета під командуванням Богдана Гнатевича, яка вирушила на розвідку до Турочок. Перший бій пройшов успішно, і втрат вдалося уникнути. Наступного дня не було ніяких зіткнень. Однак 27 і 28 вересня сотня Семенюка вела запеклі оборонні бої за Сянки та Ужоцький перевал проти численніших російських сил. В той же час, австрійське командування планувало організувати групи стрільців УСС по 20 осіб для ведення розвідувальної та диверсійної діяльності в тилу російських військ у Карпатах.

«Ці перші бої У.С.С. в обороні карпатських переходів розгорнули вступну сторінку історії визвольних змагань українського народу. Стрільці станули до бою, втративши свою батьківщину, галицьку землю і в часі найслабшого опору австрійської армії. Вони були каплиною в морі світових змагань, малим кільцем у могутньому панцирі озброєної Европи. Не мали за собою ні могутніх протекторів, ні справедливого зверхника, що розумів би їх змагання та зумів гідно оцінити ідейний порив. Навпаки, в перших днях воєнної служби стрінули У.С.С. лише байдужність, або й недовіря», — саме так Осип Думін описав бойове хрещення стрілецтва.

Вивчай славетну історію разом з нами — включайся в Центурії!

6 серпня 1914 року — день створення Легіону Українських Січових Стрільців.

В цей день Головна Українська Рада у Львові розповсюдила відозву про набір добровольців до українського підрозділу в складі австро-угорської армії. Це був прорив для українців Австро-Угорщини, адже останнє Nаціональне збройне формування українців австрійська влада розформувала в 1850 — Батальйон руських гірських стрільців (створений в 1849 з добровольців, допомогав урядовим військам боротися проти угорських і польських повстанців).

До появи Українських січових стрільців спричинила 1-а світова війна. 1 серпня 1914 р. українські депутати і громадські діячі створили у Львові Головну Українську Раду, яка поставила перед австрійським командуванням вимогу про організацію окремого українського підрозділу. Відень погодився.

6 серпня 1914 у львівській газеті «Діло» з’явилося звернення ГУР «до всього Українського Nароду» з закликом записуватися до УСС. Відгукнулося 28 000 добровольців, але уряд дав добро лише на набір 2500 (ядро легіону — члени організацій Січ, Сокіл, Пласт).

Узимку 1914-15 УСС у складі 130-ї бригади боронили карпатські переходи. Першим успіхом легіону УСС була перемога на горі Маківці 29 квітня – 3 травня 1915. Далі УСС славно билися за Лисоню, під Болеховом, Галичем, Завадовом і Семиківцями. За час боїв УСС довели відданість династії Габсбургів і свою боєздатність, тому легіон був розширений до полку, але подальшому розширенню Січових Стрільців австрійське командування опиралося.

У грудні 1917 р. колишні полонені росіянами в Карпатах офіцери УСС в Києві сформували Галицько-Буковинський курінь січових стрільців, який став фактично гвардією УНР в 1918-1920 рр. і розрісся до цілого корпусу.

У лютому 1918 р. УСС у складі австрійської армії вирушили у похід в Україну, допомагати виганяти Червону армію. УСС взяли участь в бою за Олександрівськ (Запоріжжя), де спільно з Кримською групою Армії УНР розбили червоне угрупування. УСС базувалися на Херсонщині і Запоріжжі, були приписані до групи архікнязя Вільгельма Габсбурґа, що захоплювався українською культурою. Потім УСС перевели на Буковину через відмову боротися проти загонів Нестора Махно. Після розвалу Австро-Угорської імперії УСС стали елітною частиною Української Галицької Армії, брали участь у боях з поляками за Львів в листопаді 1918, Вовчухівський і Чортківській операціях, спільному поході армій ЗУНР і УНР проти червоних влітку 1919. У вересні 1919 УСС в Жмеринці вдруге зустрілися з махновцями — як з союзниками в спільній боротьбі проти червоних. В 1920 р. велика кількість вихідців з УСС створила Українську Військову Організацію — зародок ОУN.

Українські Січові Стрільці заслужили славу на лише співвітчизників, а і по всій Австро-Угорщині. Це далося взнаки в 1943 р., коли губернатор дистрикту Галичина Генерал-Губернаторства ІІІ Райху бригадефюрер СС Отто Вехтер (родом з Австрії) переконав райхсфюрера СС Генріха Гіммлера дати дозвіл на формування 14-ї дивізії Зброї СС «Галичина». В дискусіях Вехтер переконав Гіммлера саме апелюванням до прикладу участі в 1-й світовій війні на боці Австро-Угорщини Легіону Українських Січових Стрільців, які вірно служили германській династії і не зрадили своєї присяги аж до розвалу імперії. Це переконало Гіммлера і він погодив формування не менш легендарної дивізії СС «Галичина», яка мала стати основою для цілого українського корпусу СС з 3-х дивізій — гренадерська «Галичина», танкова «Львів/Лемберг», гірськострілецька «Карпати». Та сформувати встигли лише дивізію «Галичина», яку по праву вважали спадкоємицею легіону УСС, а абревіатуру СС більшість галичан розшифровували не інакше, як Січові Стрільці. А тисячі молодих добровольців: