Поки на Подолі сотня екіпірованих співробітників Національної поліції «відважно» охороняє черговий антиконституційний захід збоченців на кінофестивалі SunnyBunny, пакуючи в автозаки кілька десятків небайдужих українців, які прийшли на об’явлену самими ж ЛГБТ «вільну публічну дискусію». У той самий час, у тому самому місті, на Деміївській стається реальний теракт. (https://tsn.ua/exclusive/kryvava-strilianyna-u-kyyevi-urodzenets-rosiyi-vbyvav-liudey-vprytul-vsi-podrobytsi-teraktu-3065003.html) Неадекват зі зброєю розстрілює випадкових перехожих і захоплює супермаркет із заручниками.

І яка ж реакція правоохоронців, коли ілюзія стикається зі справжньою загрозою? На просторах інтернету на численних відео чітко видно, як двоє поліцейських, лишень зачувши кілька далеких пострілів, у паніці тікають куди очі глядять, кидаючи напризволяще дитину. Держава має монополію на насильство, але коли доходить до реального захисту українців на вулицях — її представники виявляються нездатними виконати свій обов’язок, конвертуючи свої зусилля у захист збоченців від нормальної молоді.

Якби у тих простих людей, що йшли у суботу по своїх справах була зброя — вони б уже давно зупинили цього терориста самостійно, не чекаючи на боягузливу втечу кількох патрульних.

Історія не знала громадян без зброї. Єдиний стан, який не мав права на зброю — раби.

Саме в цьому розрізі стає очевидним: громадянство — це цінність, яку потрібно заслужити, а не даність, яка надається за фактом проживання на території.

Воююча Держава зобов’язана захищати своїх громадян. Але передусім — вона має визначити, хто має право бути громадянином, наділяючи це право обов’язком брати участь у його збереженні.

Зброю повинні мати всі, хто довів свою відданість Державі справами, щоб мати можливість захистити і себе, і Державу.
— майор Дмитро Кухарчук «Сліп», Заступник командира ІІІ армійського корпусу, головний хорунжий корпусу.

Римська імперія, якою ми надихаємось, чітко розмежовувала поняття вільної людини та раба. Вільні люди мають право на зброю і здатні захистити себе та свою Nацію.

А рабам залишається лише ілюзія безпеки.

Долучайся до Центурії і ми повернемо шляхетному званню Громадянин України його справжній сенс!

17 квітня 2009-го загинув Макс Чайка. За 21 рік свого життя він зміг зробити чимало, не менше зробив він і після смерті. В Nаціоналістичному русі він став символом Української Одеси, втіленням слави і честі столиці Nашого Чорномор’я.

У 2007-му студенти Одеського університету (того, що імені Мечнікова) спільно з вболівальниками «Чорноморця» заснували нову праву спільноту, давши їй ім’я «Слава і Честь». Максим Чайка був одночасно і студентом-мечниківцем і вболівальником-чорноморцем, єднаючи навколо себе обидві складові СіЧі. Того ж, 2007-го, року СіЧовики були одними з хедлайнерів протестів проти катерининського монумента в місті. Абревіатура СіЧ ставала все відомішою у найбільшому місті-порті країни.

У 2008-му одеські СіЧовики брали участь у спільних вишколах і акціях з харківським «Патріотом України». Налагодилася досить щільна взаємодія між харківськими й одеськими новими правими. 18 жовтня 2008-го Одеська СіЧ в одному ряду з «Патріотом» билася з «беркутами» на Володимирській вулиці Києва. Саме після цього на базі «Слави і Честі» почав творитися осередок «Патріоту України» в Одесі. Максим Чайка став першим десятником Одеського «Патріоту». Вплив нових правих на одеських вулицях ставав все суттєвішим. Макс був в авангарді цього наступу. Його фігура стала серйозною проблемою для проросійських ліваків, які до цього вважали себе господарями міста.

А навесні наступного року Чайки не стало. Два ворожих ножових відправили його у кращий світ. Убивці дали втекти до РФ, а замовником убивства неодноразово називали проросійську «Родіну».

Але того дня Максим помер лише фізично. Хвиля акцій пам’яті, що прокотилася Україною дала всім зрозуміти, що ім’я першого загиблого нового правого українця закарбувалося у пам’яті цілого покоління. Гасло «Чайка Максим – не забудем й відомстим!» надовго вписалася у націоналістичні акції. Макс став символом не тільки Української Одеси, а й зразком для цілого покоління українських нових правих.

А 2 травня 2014-го в авангарді оборони Одеси поряд з одеситами були харків’яни. Саме ті, які браталися ще з СіЧовиками. Немає жодних сумнівів в тому, що Одеса лишилася українською в тому числі й завдяки внеску Максима Чайки. Пам’ять про Героя Української Одеси жива!

Автор — Микола «Крук» Кравченко, головний ідеолог Nашого Руху та співзавсновник Центурії.

Бої за Мощун стали одним із тих моментів, коли вирішувалася доля України. Саме там українські воїни зупинили ворога, який рвався до Києва, і довели: Україна належить українцям, тим, хто готові боронити свою державу і не відступлять, не дивлячись ні на що.

Мощун — це не просто точка на мапі. Це символ стійкості, братерства і жертовності. У надскладних умовах, під постійним вогнем, добровольці тримали рубежі, вигризали кожен метр і ламали плани московитів. Тут проявився справжній дух Української Nації: готовність до боротьби у будь-яких умовах, незважаючи на ризики, впертість, сила духу і незламність.

Ці бої, в яких брали участь сотні легіонерів Центурії, нагадують нам що свобода не дається легко. Вона виборюється кров’ю, потом і волею тих, хто готовий стояти до кінця. І поки є такі люди — Україна належить українцям.