Сьогодні про серйозне:
Розкол між Проводом Українських Націоналістів (ПУН) та “крайовиками” ОУН намітилася під час Варшавського процесу 1935-36 років. За звинуваченням у вбивстві міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького на лаві підсудних опинилося практично все керівництво Крайової Екзекутиви на чолі зі Степаном Бандерою.
Оскільки як доказову базу звинувачення використало «Архів Сеника», то для представників Краю це стало підставою підозрювати членів ПУН. Зокрема Омеляна Сеника та Ярослава Барановського, у зраді.
Запобігти розколу організації певний час вдавалось завдяки беззаперечному авторитету лідера ОУН Євгена Коновальця.
Його вбивство 23 травня 1938 року та розчленування Польщі внаслідок пакту Молотова — Ріббентропа запустило процес розколу. Фігуранти Варшавського процесу, які вийшли на свободу після колапсу польської держави, відмовились визнати рішення II Великого збору ОУН, який проголосив новим лідером Андрія Мельника.
10 лютого 1940 року група соратників Степана Бандери, зібравшись в окупованому німцями Кракові, обрала його керівником Революційного Проводу (РП) ОУН. Серед учасників зборів 8 осіб були засуджені на Варшавському процесі, а 4 — були людьми члена ПУН Ріко Ярого, активного діяча ОУН і УВО, що відповідав за «німецький» напрям діяльності.
Це дало підстави Андрію Мельнику вбачати в демарші молоді особисті мотиви помсти та вплив німецьких спецслужб, які прагнули використати ОУН. Їх радикальна позиція більше відповідала німецьким інтересам, ніж помірковані підходи ПУН. Але ситуація дедалі більше виходила з-під його контролю. 16 квітня створена ПУНом Окрема комісія, де більшість належала прихильникам позиції РП, виправдала Бандеру та його соратників.
Організаційне оформлення бандерівської фракції завершилося у квітні 1941 року після проведення II Великого (краківського) збору ОУН. Він затвердив Революційний Провід у складі Степан Бандера, Ярослав Стецько (заступник провідника), Дмитро Мирон-Орлик та Олекса Гасин і програму фракції ОУН (революційна).
Розкол організації вилився в запекле протистояння обох частин, що згубним чином впливало на загальну справу створення української самостійної держави.
30 червня 1941 року у Львові ОУН(б) проголосило «Акт відновлення Української держави». Документ був засуджений мельниківцями, які вважали, що ця подія мала відбутися у Києві. Через два місяці в Житомирі було вбито провідних теоретиків ОУН і членів ПУНу полковника Миколу Сціборського та сотника Омеляна Сенека.
Це кинуло тінь підозри на ОУН(б) й дало німцям підстави розгорнути масштабні репресії проти бандерівців.
Початок об’єднанню Європи заведено рахувати від 9 травня 1950 року, коли французький міністр закордонних справ Робер Шуман публічно виступив з ініціативою, яка мала б покласти край напруженості з ФРН, спричиненої активною експлуатацією Францією промислового потенціалу окупованих нею німецьких регіонів Рейнланд, Рур і Саар.
Ще напередодні з цього питання у Парижі пройшли таємні консультації із представниками країн Бенілюксу. Після цього суть ініціативи була доведена до відома канцлера Конрада Аденауера. Він цілковито схвалив намір поставити франко-німецьке виробництво вугілля і сталі під управління наддержавного керівного органу в рамках організації, відкритої для участі інших країн Європи.
Вже 20 червня у Парижі під головуванням Монне розпочала роботу міжнародна конференція. Вона мала узгодити митні тарифи, кредитно-фінансову політику, створити управлінські, контрольні й судові органи.
Робота зайняла більше часу, ніж очікувалось. Лише 18 квітня 1951 року Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, ФРН та Франція уклали Паризький договір терміном на 50 років, яким заснували першу європейську наднаціональну організацію — Європейське об’єднання з вугілля та сталі (ЄОВС) зі штаб-квартирою у Брюсселі.
1 січня 1973 року відбулось перше розширення ЄЕС. Цього разу з третьої спроби до спільноти приєднались Великобританія, яка свого часу відмовилась стати країною-засновницею. Після Суецької кризи королівство передумало. Проте його заявки двічі ветувались президентом Франції Шарлем де Голлем, а також тісно пов’язані з ним економічно Данія та Ірландія. У 1962 році де Голль заблокував й заявку Норвегії, якій зі вступом до ЄЕС не пощастило і після його відставки, — на цей раз намір уряду відхилили власні громадяни на референдумі.
Наступне розширення відбулось лише через 8 років, коли після падіння диктатури «Чорних полковників» членом європейських спільнот стала Греція. По смерті своїх авторитарних правителів 1 січня 1986 року членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.
Цього ж, 1986 року, в Люксембурзі був підписаний Єдиний європейський акт, який вніс суттєві зміни до Римських договорів тридцятилітньої давнини. Його головна мета — створити єдиний внутрішній ринок, запровадити спільну політику в соціальній сфері, галузі науково-технологічного розвитку та охорони довкілля. Також документ поширював інтеграційний процес на сферу зовнішньої й безпекової політики.
Прагнення перейти на вищий щабель інтеграції, знайшло відбиток в укладеному 7 лютого 1992 року Маастрихтському договорі. У ньому в назві «Європейська Економічна Спільнота» відмовились від означення «економічна». Цим країни підкреслили намір перетворити об’єднання 12 країн на політичну інституцію.
Сьогодні у випуску:
Як ефективно, а головне весело воювати та Теорія великого Порошенка.
