Сьогодні день народження генерала Мирона Тарнавського – командира Легіону Українських Січових Стрільців, Начального Вождя (головнокомандувача) Української Галицької Армії.

Народився він 29 серпня 1869 р. у сім’ї греко-католицького священника на Радехівщині в Королівстві Галичини та Володимирії Австро-Угорської імперії.

Однак Мирон Тарнавський обрав шлях служіння не церкві, а військову службу, з якою пов’язав усе життя. З самого малечку його захоплювала зброя, зокрема вогнепальна, пізніше — полювання.

Після закінчення сільської школи та гімназії в Бродах
М. Тарнавського призвали на військову службу до австрійської
армії й відправили на піврічні старшинські курси до
Львова. По їх успішному завершенню він служив в 30-му батальйоні
польових стрільців у Бродах, де отримав звання лейтенанта.

Молодого офіцера призначили служити в 18-му полку ландверу (ТРО по сучасному) в Перемишлі.

Станом на 1914 р. він встиг дорости до командира роти, служив у Самборі та Золочеві в складі 35-го піхотного полку австрійської армії.

Де б не служив Тарнавський, він завжди налагоджував контакт з місцевою українською громадою, всіляко допомагав. Наприклад, у Золочеві він допоміг викупити приміщення казино, яке було переведено на центр українських громадських і фінансових установ.

З початку І світової війни у званні капітана Тарнавський командував на фронті ротою проти російських військ під час битви за Галичину (Сасів, Красне, Буськ, Львів, Городок, Перемишль, Магерів), отримав кульові поранення.

У травні 1915 р. після лікування Тарнавський повернувся на фронт вже командиром батальйону, брав участь у визволенні Болехова та Галича; керував підрозділом в обороні на позиціях вздовж р.Стрипи. Тоді ж він неодноразово перетинався з Легіоном Січових Стрільців.

У січні 1916 р. Мирон Тарнавський отримав звання майора та був призначений на посаду командира Вишколу УСС та Коша УСС — навчального центру для підготовки новобранців та перепідготовки фронтовиків і запасного підрозділу УСС, де одночасно підготовку проходили до 3000 рядових, сержантів та офіцерів. Дислокуючись у Розвадові та Пісочні, навчальні та запасні підрозділи Січових стрільців пройшли ґрунтовну штурмову підготовку з німецькими інструкторами ІІ Райху.

У червні 1917 р. внаслідок конфлікту з антиукраїнськи налаштованими польськими офіцерами австрійської армії Тарнавський був переведений командиром до батальйону 35-го піхотного полку, на чолі якого відбивав літній наступ російської армії на Поділлі (район н.п. Куропатники Тернопільської обл.).

В липні 1917 р. після важких оборонних боїв УСС під Куропатниками, виживших 450 січових стрільців виведено в тил в район Розвадова, де Мирона Тарнавського призначено т.в.о. командира для поповнення та вишколу УСС, а з вересня 1917 – командиром усього підрозділу УСС.

У березні 1918 р. підполковник Тарнавський був призначений референтом цивільно-військового співробітництва в 54-й дивізії австро-угорських військ, які згідно Берестейського мирного договору перейшли в наступ для допомоги військам Української Центральної Ради звільнити Україну з-під окупації військами Червоної армії.

Тарнавський в тому числі займався налагодженням життєдіяльності українських громад на території визволеної Правобережної України та полагодженням конфліктів між місцевим населенням і угорськими підрозділами. Згодом призначений начальником табору російських військовополонених на Дарниці (Київ), де було багато українців примусово призваних на службу. З такими була організована Nаціонально-просвітницька робота — бажаючих служити Україні Мирон Тарнавський збирав в команди і надсилав до полку Січових Стрільців УNP, який який сформулювали в Києві Євген Коновалець і Андрій Мельник. З ними у Мирона Тарнавського були чудові відносини, тому в квітні 1918 р. після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського він радив їм привести полк СС до присяги гетьману. Однак цього не сталося. Тоді Тарнавський почав особисті контакти з гетьманом щодо творення підрозділу Січових Стрільців в складі гетьманського війська. Гетьман був не проти, а от австро-угорське командування — проти.

Вони відкликали з Києва надто активного Тарнавського і дали йому під команду 16-й піотний полк.

В листопаді 1918 р. закінчилась І світова війна — ІІ Райх (Німецька імперія) та Австро-Угорщина програли. Почався розпад Австро-угорської імперії та розвалу її збройних сил. Мирон Тарнавський здійснив транспортування залізницею 16-го піхотного полку, яким командував, з Вінниці через до Кракова для демобілізації. З Кракова він рушив до Львову, де тривали бої між польськими та українськими військами, які очолив офіцер Легіону УСС Дмитро Вітовський.

Та приєднатися до українських військ Тарнавський не зумів, його заарештували поляки
та вислали до табору військовополонених біля м.Домб’є, де утримувався до січня 1919 р., коли був звільнення за станом здоров’я.

Не зважаючи на це, він прийняв рішення долучиться до Української Галицької Арміії. В лютому 1919 р. через Відень, Будапешт і Сколе залізничним ешелоном з українськими вояками, що поверталися з балканського та італійського фронту, Мирон Тарнавський дістався до м. Станиславова (тепер Івано-Франківськ).

Після зустрічі з Державним секретарем військових справ полковником Дмитром Вітовським Тарнавський отримав звання полковника Української Галицької армії.

13 лютого 1919 р. після 4 днів відпочинку з сім’єю в Золочеві Мирон Тарнавський прийняв командування групою військ «Схід», яка формувала лінію блокади навколо окупованого польськими військами м. Львова (Рясне — Збоїща — Малехів — міська різня — Підзамче — “Чортові скелі” — Сихів — Сокільники — Скнилів);

Тоді ж, в лютому 1919 р. з особового складу бойових груп «Схід», «Старе Село», «Щирець», «Наварія» (всього близько 9000 чол. о/с за списками та близько 7000 чол. бойового складу), що воювали довкола Львова, було сформовано ІІ-й корпус Галицької армії під командуванням Мирона Тарнавського, до якого ввійшли 1-а бригада УСС, 2-а Коломийська, 3-я Бережанська і 4-а Золочівська бригади. Командний пункт — м. Бібрка.

Артилерія ІІ корпусу в лютому — травні 1919 р. мала у своєму складі:

• 1-й гарматний полк УСС (8 батарей, 6 галицьких та 2 наддніпрянські);
• 3-й гарматний полк (4 батареї);
• 4-й гарматний полк (8 батарей, 4 галицькі та 4 наддніпрянські);
• 8-й гарматний полк (4 батареї);

На озброєнні артилерії були німецькі та російські легкі та важкі гармати різних систем. Якщо спочатку були лише німецькі (насамперед польові 122-мм гаубиці Круппа 1910 р., дальність стрільби — 6,4 км), то в 1-й половині 1919 р. їх замінили на російські — польові гармати 75-мм зразка 1902 і 107-мм 1910 рр. (дальність стрільби — 6,6 і 12,7 км), 122- і 152-мм гаубиці 1910 р. (дальність стрільби — 7,7 і 9,8 км), а також гірські 75-мм і далекобійні 152-мм гармати (дальність стрільби — 10 і 12,4 км).

Для подолання дефіциту артилерійських боєприпасів Мирон Тарнавський доручив організувати збір нерозірваних снарядів на місцях бойових дій 1914—1917 рр. та скуповування у місцевого цивільного населення Галичини прихованих про всяк випадок трофейних снарядів.

Корпус активно взаємодіяв з Летунською сотнею УГА, якою командував Петро Франко (син того самого Івана Франка) — літаки з аеродрому в Красному штурмували польські позиції, відганяли ворожу авіацію та вели інтенсивну розвідку з повітря.

У березені 1919 р. — Мирон Тарнавський домігся отримання в розпорядження ІІ корпусу 1 з 2 наявних в УГА аеростатів для організації повітряної артилерійської розвідки. Аеростат працював у бойових порядках 2-ї Коломийської бригади ГА (штаб — н.п. Старе Село, відстань до центру Львова 20 км) на висоті до 500 м, розвідуючи польські вогневі позиції та надаючи координати для ефективного вогневого ураження;

6 березня 1919 р. — далекобійна 152-мм артилерія ІІ корпусу полковника Тарнавського завдала успішного вогневого ураження противнику, знищивши польські склади артилерійських боєприпасів у районі Головного залізничного вокзалу Львова, чим було викликано масову паніку. На цьому фоні окремі командири бригад пропонували відновити лобовий штурм міста, проте Тарнавський відмовився, з огляду на брак резервів.

14 травня 1919 р. — початок великого наступу польських військ на всьому 300-км фронті в Галичині за підтримки сформованої в Франції свіжої армії генерала Й. Галлера; бригади корпусу Тарнавського, які опинилися поза напрямком головного удару, намагалися контратаками відтягнути на себе польські сили, однак під тиском переважаючого противника повільно відкочувались на схід. На відміну від ділянок відповідальності І та ІІІ галицьких корпусів, фронт корпусу Тарнавського так і не був прорваний поляками

5 червня 1919 р. на нараді офіцерів штабу ІІ корпусу полковника Тарнавського та командирів бригад було розроблено план контрудару в районі м.Чортків силами корпусу. В історію це увійшло як Чортківська офензива — одна з кращих операцій УГА.

Звільнення 8 червня Чорткова — важливого вузла комунікацій на Галицькому фронті — підняло морально-психологічний стан та покращило бойовий дух інших частин Галицької армії, які віднайшли ресурс перейти до загального контрнаступу проти польських військ.

13 червня 1919 р. утворена наказом командарма генерала О. Грекова армійська група генерала Тарнавського (І і ІІ корпуси) розгорнула успішний наступ на Тернопіль і Бережани (визволені 15 та 21 червня відповідно). На напрямку головного удару корпусів масовано застосовувалася українська артилерія (15 гарматних і гаубичних батарей); всього під час Чортківського контрнаступу вогневу підтримку забезпечували 49 галицьких і 6 наддніпрянських артилерійських батарей. Корпус Тарнавського до кінця червня, наступаючи на захід, вийшов до Перемишлян і Рогатина.

28 червня 1919 р. почався масштабний польський контрнаступ по всьому українсько-польському фронту під особистим командуванням Юзефа Пілсудського. Підрозділи УГА через повне вичерпання боєприпасів для стрілецької зброї повільно відходять на схід під прикриттям загороджувального артилерійського вогню та багнетних контратак піхоти.

5 липня 1919 р. президент Української Nціональної Pади Західної області Української Nародної Республіки Євген Петрушевич звільнив з посади командувача Української Галицької армії генерала Олександра Грекова, та призначив на цю посаду Мирона Тарнавського, надавши йому звання генерал-четаря. Однак сил для зупинки польського наступу вже не було.

16/17 липня 1919 р. відремонтувавши залізничні мости, аби безпечно переправити залізничними ешелонами військове майно, за наказом генерала Тарнавського підрозділи УГА чисельністю близько 40000 бійців перейшли річку Збруч та з’єдналися з підрозділами Дієвої армії УNP чисельністю близько 15000 бійців в районі Кам’янця-Подільського, оголошеного тимчасовою столицею України.

кінець липня 1919 р. — завдяки об’єднаному ресурсу спільними діями Галицької армії та Дієвої армії УНР проти російських більшовицьких військ вдалося розширити контрольовану урядом УНР територію до плацдарму розміром 90 на 300 км. Аналіз воєнно-політичної ситуації, проведений Тарнавським, підказував оптимальним напрямком подальших наступальних дій українських армій Південь, з точкою тяжіння в Одесі. Однак політичні мотиви змусили керівництво УНР обрати варіант дій з одночасним наступом на Київ та Одесу проти Червоної армії, не рахуючись з реальним одночасним просуванням зі сходу білогвардійських російських військ генерала А. Денікіна.

серпень 1919 р. — Українська Галицька армія під командуванням генерал-четаря Мирона Тарнавського в складі Дієвої Армії УNР наступальними діями проти Червоної армії успішно звільнила Жмеринку, Бердичів, Вінницю, Житомир та Фастів, Васильків, Обухів і Білу Церкву, в кінці місяця вийшовши до Києва.

31 серпня 1919 р. — через відсутність чітких директив від Головного отамана УNP Симона Петлюри галицькі частини, увійшовши до центру Києва, не взяли під контроль мостів через р.Дніпро, якими переправилися підрозділи Збройних сил Півдня Росії. Вони витіснили українську армію зі столиці.

1 вересня 1919 р. відбулося відведення частин Української Галицької армії на 35 км від Києва (р. Стугна—Безрадище—Васильків—р. Ірпінь). Симон Петлюра марно очікував на можливість перемовин з російським генералом Антоном Денікіним. Росіяни не бажали миру, а бажали знищення України. Тим часом з території Білорусі на північ України почала наступ Червона армія.

11—15 вересня 1919 р. підрозділи УГА під командуванням Мирона Тарнавського билися з червоними загонами Якіра та Котовського на Житомирщині;

В жовтні 1919 р. підрозділи УГА під командуванням Мирона Тарнавського билися проти Збройних сил Півдня Росії на Черкащині (Монастирище) та Вінниччині (Гайсин, Брацлав, Вапнярка).

Через проблеми з постачанням боєприпасів і медикаментів армія почала відступ на південний захід.

На початку жовтня 1919 р. внаслідок масової епідемії в УГА нараховувалося близько 6000 хворих на тиф, в кінці жовтня — близько 10000 хворих, в листопаді з 40000 вояків та офіцерів Української Галицької армії у строю залишалося близько 10000. Затиснута між польськими, більшовицькими та білогвардійськими військами на теренах сучасної Вінницької та Хмельницької областей, в умовах ранньої та сніжної зими, фактично позбавлена централізованого постачання харчів, медикаментів та одягу армія перетворилася з бойової сили на рухомий інфекційний шпиталь. На висипний, поворотний і черевний тифи хворіло на цій території взимку 1919/20 рр. близько половини цивільного населення і до 90 % вояків і старшин Української Галицької Армії (УГА), близько 25 000 з них померло.

Були потрібні медикаменти для порятунку залишок війська. Спочатку треба було побороти тиф, а потім вже ворога. Тому 6 листопада 1919 р. Тарнавський без дозволу Петлюри погоджує попередню угоду про припинення вогню на станції Зятківці Гайсинського повіту між УГА та Збройними силами півдня росії. З того часу підрозділи Тарнавського були переміщені на територію Одещини, яка контролювалася Збройними силами Півдня Росії для відпочинку та лікування хворих і поранених. Угода передбачала, що галичани готові битися з червоними, але не будуть битися проти Дієвої Армії УNP.

9 листопада 1919 р. Головний отаман Армії УNР Симон Петлюра вимагав в Уповноваженого диктатора ЗОУNР Євгена Петрушевича розстріляти генерала Тарнавського, однак генерала було тільки заарештовано;

11—13 листопада 1919 р. у Вінниці відбувся військовий суд над командувачем УГА генералом М.Тарнавським та начальником штабу УГА А.Шаманеком «у справі самочинного підписання ними з представниками армії Денікіна договору про перемир’я». Суд виніс обом виправдальний вирок, дії Тарнавського було визнано самочинними, але вимушеними, відтак його понизили в посаді, перевівши командувачем ІІ корпусу Української Галицької армії.

На суді над Мироном Тарнавським його офіційний захисник, сотник Степан Шалинський казав: «Що ж то за злочинець і чим він провинився? Він – улюблений і убожаний своєю армією. Хоч молодого віку, а вже з перепрацювання посивілий генерал. Був піонером Nаціонального війська як комендант Січових стрільців за часів Австрії. Чи злочинцем є той, що мучився в польській тюрмі й утік через гори та скали – щоби прибути до своєї армії? Чи злочинцем є той, що вів завзяті бої за Львів? Чи злочинцем є той, що в найкритичнішім часі для нашого Nароду обнимає над нею начальну команду?».

Весною 1920 р. генерал Тарнавський був у Києві, а в червні 1920 р. з місією Червоного хреста виїхав з Києва на територію контрольовану польськими військами, де знову був заарештований і до 1921 р. перебував у польському таборі для військовополонених. Там же були і тисячі його бійців, підступом роззброєні польською армією. На відміну від Симона Петлюри, вони не звинувачували Мирона Тарнавського у державній зраді. Ось як потрапляння до табору генерала описав січовий стрілець Роман Купчинський згадував:

«Ледве генерал переступив браму табору, роздалася команда: “Позір! Відділ вправо глянь!”. На подвір’ї стояли сотні старшин і вояків. Він мовчки йшов. Вкінці обернувся: “Здорові були!” – “Слава! Слава! Слава!. Швидко відвернувся: не випадало перед фронтом витирати генералові сльози…»
Після звільнення з табору він повернувся до Галичини і жив у селі Черниці поблизу Бродів, співпрацював з Науковим товариством «Просвіта» ім. Шевченка та ветеранськими організаціями УГА, виступав співорганізатором регулярних зборів фронтовиків, урочистих та пам’ятних заходів на стрілецьких меморіалах на Янівському та Личаківському цвинтарях у Львові.

Помер генерал Мирон Тарнавський 29 червня 1938 року. Його похорон був організований за сприяння Організації Українських Nаціоналістів та фірми Романа Шухевича «Фама». Провести в останню дорогу генерала прийшло 20 тисяч осіб.

Генерал Мирон Тарнавський — видатний український військовий діяч, командир Легіону Українських Січових Стрільців, який стояв біля основ формування Української армії на початку ХХ ст.

Центурія в інших соціальних мережах:
▫️YouTube▫️
▫️Instagram▫️
▫️Telegram▫️
▫️TikTok▫️