Білоцерківський осередок Центурії спільно із спортивним клубом «Культ Ножа» провів інтенсивне тренування з ножового бою.
Молодь на занятті відпрацювала точність ударів, розвила реакцію, відточила уважність та характер.
Після основної частини, відбулися дружні спаринги, де кожен міг перевірити свої навички на практиці.
Не гай часу — включайся та рубайся на ножах у Центурії!
Центурія в інших соціальних мережах:
▫️YouTube▫️
▫️Instagram▫️
▫️Telegram▫️
▫️TikTok▫️
20 липня — не простий день календаря. В цей день в часи Русі давні українці святкували день Бога Війни Перуна, одного з головних Богів давньоруського пантеону. В 980 р. київський князь Володимир Святославович навіть зробив його центральним у своєму пантеоні.
Як писав книжник у Іпатіївському літописі: « І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев’яного, — а голова його срібна, а вус — золотий… Володимир же посадив Добриню, вуя свого, в Новгороді. І Добриня, прийшовши в Новгород, поставив кумир Перуна над рікою Волховом, і приносили йому жертви люди новгородські яко Богу».
Перун — один з трьох синів небесного Бога-батька Сварога. Його брати — Дажбог і Вогонь Сварожичі. Усі ці Боги мали вогняну природу. Ще Григорій Сковорода у своїх віршах називав Перуна огнистим, а його природним атрибутом є блискавка, яка є джерелом для появи вогню під час влучання в землю. В українській мові одна з Nародних назв блискавки — це Перун.
Єдине збережене зображення Перуна, яке до нас дійшло — це з Збруцького ідола, кам’яної скульптура ІХ ст., яка була знайдена в 1848 у р. Збруч біля с. Личківці (нині с. Гусятинського р-ну Тернопільської обл.). Висота скульптури — 2,57 м. Збережена завдяки старанням графа Мечислава Потоцького, який передав її до Краківського музею.
Скульптура демонструє основу релігійного світогляду наших пращурів — багатопроявність Бога Рода: 3 виміри, 5 Богів, 5 людей — всі вони об’єднані у вертикальну структуру, будучи різними проявами Вічного Порядку. У першому Вимірі, який демонструє Вищий світ ми бачимо Бога війни та державної влади Перуна Сварожича. Його атрибути — меч і кінь.
Русини не з проста особливо шанували меч — ось як писав про їх ставлення до меча в ІХ ст. арабський історик Абу-Алі Ахмед Ібн-Омар Ібн-Даст у «Книзі коштовних скарбів»: «Коли в когось з них народиться син, то він бере вийнятий з піхов меч, кладе його перед новонародженим і говорить: «не залишу тобі в спадщину ніякого майна, а будеш мати тільки те, що здобудеш собі цим мечем». Арабський історик Шараф аз-Заман Тагир аль-Марвазі писав: «Вони, русь, численні і вважають меч, як засіб існування. Якщо вмирає у них людина й залишає дочок і синів, то все майно дістається дочкам, синам же дають тільки меч і говорять: «Батько здобував собі добро мечем, наслідуй його приклад».
Найбільшою карою для русинів була не смерть, а полон — неможливість продовження боротьби. Саме таку кару, як найвищу, прописали собі русини за порушення угоди з Візантійською імперією у 945 р. В цій клятві ми бачимо Перуна: «Якщо намислить із країни Руської розладнати цю дружбу, то, скільки їх прийняло хрещення, хай дістануть відплату од Бога вседержителя — осудження їх на погибель і в сей вік, і в будучий, а, скільки їх не охрещено є, хай не мають помочі від Бога, ані від Перуна, хай не захистяться вони щитами своїми, і хай посічені будуть мечами своїми, і хай погинуть від стріл і від іншої зброї власної, і хай будуть вони рабами і в сей вік, і в майбутній».
Перша відома нам клятва Перуном — це клятва руської дружини київського князя Олега 912 р., який був наслідком успішної війни з Візантійською імперією: «Клялися оружжям своїм, і Богом своїм Перуном, І Волосом, Богом скоту».
Священне дерево Перуна — дуб. Недарма в Українській Nародній культурі дуб це дерево сили. Біля дуба на Хортиці руські воїни проводили обряди ворожіння на перемогу, як це описано у хроніці Костянтина Багрянородного.
Тваринами Перуна були вовк і кінь (зображений на Збруцькому ідолі). Зберігся опис ворожіння на перемогу за участі білого коня у західних слов’ян. При храмі Бога війни утримувався білий кінь. Перед походом його виводили з святилища і розкладали перед ним списи. «Якщо, проходячи, жодного з них він не торкався, то ворожіння вважали сприятливим і, сівши на коней, відправлялися вони за здобиччю. Якщо ж якийсь з них кінь зачіпав, то вважали свій намір відхиленим божественним конем, і до ворожіння вдавалися, аж поки, на їх думку, не взнавали, коли слід пливти за здобиччю чи здійснювати набіг», — такий опис збережений в життєписі Оттона середини ХІІ ст.
Після прийняття християнства функції Перуна розділилися між двома святими — Георгієм і Іллею. Ілля Пророк став їздити на колісниці, запряженій конями по небу та відповідати за блискавки. А Георгій став покровителем воїнів.
Мабуть, кожний знає образ святого Георгія на білому коні — але є унікальне зображення на вороному (чорному) — ікона св.Юрія зі Станилі, XIV ст., у Львівському музеї українського мистецтва ім.А.Шептицького. Кінний воїн перемагає Змія — класичний змієборчий міф для індоєвропейських релігій давнини. В християнську добу змій перетворився на символ диявола або язичництва. В Україні святий Георгій став надзвичайно популярним, адже увібрав у себе військову частину культу Бога Перуна. Святий Юр — вважався покровителем Русі-України та козацького війська, як раніше Бог Перун.
Nарод наділив св.Юрія, як і пророка Іллю, функціями Бога Перуна. Наприклад: «Юрій землю відмикає»; «Юрій весну починає, Ілля літо кінчає». Юрій «починав» весну 6 травня, а Ілля «закривав» її 20 липня.
Згідно загальноприйнятого трактування накладення традиційного календаря на християнський вважається, що Днем Перуна є 20 липня. Однак цілком можливим, що цей день міг святкуватися і 6 травня.
Головне — це бути в силі. Адже Перун — це сильний Бог, який допомагає тільки сильним. Він не терпить слабкості, він дарує перемогу тим, хто гідний її.
Традиції пращурів — це те, що дає нам духовних сил для боротьби за відродження Nаціональної Держави та поборення ворогів.
Центурія в інших соціальних мережах:
▫️YouTube▫️
▫️Instagram▫️
▫️Telegram▫️
▫️TikTok▫️
Цього дня ми відзначаємо день народження співзасновника ОУN та ідеолога Українського Nаціоналізму — Володимира Мартинця.
Народився він 15 липня 1899 р. у місті Львові. Восени 1915 р. неповнолітнім він вступає до Легіону Українських Січових Стрільців — гімназійні іспити він складатиме, вже як легіонер.
В березні 1918 р. після Брестського миру, коли Українські Січові Стрільці, як складова частина австро-угорської армії, прийшли на допомогу новосформованій армії Української Nародної Республіки — Мартинець переходить до складу київського підрозділу січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця — вже в армії УНР.
Під час Гетьманату він покинув військову службу і пішов працювати державним службовцем: спочатку секретарем повітового комісара м.Камінь-Каширський на Волині, потім пішов на підвищення і отримав посаду секретаря Губерніяльного Комісара Української Держави на теренах Холмщини, Полісся і Підляшшя – Олександра Скоропис-Йолтуховського (пізніше став одним з творців гетьманського руху на еміграції).
Після повалення Гетьманату, відновлення УНР і початку хаосу, він повертається до війська, та очолює окремий Холмсько-Городельський Кош ім. Симона Петлюри. На чолі цього підрозділу він бере участь в обороні Холмщини та Волині від польського підступного наступу, але неможливість того ж Петлюри вчасно надіслати підкріплення призводить до поразки українських військ на Волині та окупації її більшої частини польськими військами. Володимир Мартинець потрапляє в польський полон. Його постійно переводили з одного табору полонених в інший — Каліш, Щипіорно, Стшалков, Слупців, Ланцут — врешті решті з останнього восени 1919 р. він зумів втекти до Львова.
Мартинець вирішив закінчити освіту. В 1920 р. він завершує однорічну торгівельну школу. Паралельно з навчанням брав участь в українському студентському русі, де став секретарем Академічної Громади. Мартинець завжди відрізнявся відповідальністю, тому в 1921 р. його обрали господарським референтом Крайової Студентської Ради. В цей польська влада веде репресії проти всього українського — молодь і викладачі творять у Львові підпільний Український університет. Мартинець і тут не стоїть осторонь і долучається до цієї роботи, стає фінансовим референтом Кураторії тайних високих шкіл. Паралельно він і сам вчився на правничому факультеті Таємного українського університету. Крім навчання і роботи в підпіллі треба було і за щось жити — тому він працював в центральному кооперативному банку. Вдень — банківський службовець, ввечері і вночі студент і підпільник.
В 1922–23 роках Мартинець брав участь у з’їздах Центрального союзу українського студентства (ЦЕСУС) у Празі і Данціґу, де його обирали заступником президента та господарським референтом. За такими активними та відповідальними молодими українцями, що мали ще й бойовий досвід, польська поліція уважно стежила. Мартинець вирішує виїхати закордон.
У вересні 1923 р., закінчивши навчання у Львові, Володимир Мартинець виїзжає з України та переїжджає до Праги. Там він протягом 1923–27 рр. навчався у празькій Високій торговельній школі. В Празі він стає учасником організації Nаціоналістів-студентів — Групи Української Nаціональної Молоді, працює в редакційній колегії видання «Студентський вісник». Тоді в Празі багато студентів, це були ветерани Визвольних змагань, які так само, як Мартинець, пірнули у вир війни, не встигши отримати повної вищої освіти. Саме в цьому середовищі зароджувалася Організація Українських Nаціоналістів.
У 1927 р. Мартинець став редактором «Nаціональної думки» — органу Групи Української Nаціональної Молоді. Вже тоді почалися перші перемовини між різними ветеранськими та студентськими організаціями щодо формування єдиної організації. Того ж року з друку виходить перша книга Володимира Мартинця — «Замітки для майбутньої Конференції Українських Nаціоналістів». Судячи з усього, вона потрапляє в руки до полковника Євгена Коновальця. Останній через бойового референта Крайової Команди Українського Військової Організації Петра Сайкевича запрошує Володимира Мартинця на зустріч до Берліну. Вона змінить життя Мартинця докорінно. Йому буде доручено видання нового Nаціоналістичного журналу (видання фінансувало УВО). Для цієї мети він рушив до Львову на зустріч з Дмитром Донцовим, яка закінчилася неуспішно — Мартинця заарештували поляки і кинули за ґрати на пів року. Співкамерником його була легенда Nаціоналістичного руху — командант Летючої бригади УВО сотник Юліан Головінський.
Вийшовши з-за ґрат, Мартинець знову виїздить закордон, не чекаючи нового арешту польської поліції. У Відні в лютому 1929 р. він бере участь в формуванні Організації Українських Nаціоналістів і стає головним редактором її основного ідеологічного видання «Розбудова Nації». Крім того він стане особистим секретарем полковника Коновальця, його певно найбільш довіреною особою, яка знала напевно майже всі таємниці Організації Українських Nаціоналістів.
Після смерті полковника Євгена Коновальця та розколу ОУN, він встає на бік його бойового побратима полковника Андрія Мельника, не підтримуючи виступ Степана Бандери. Він стає вірним помічником Мельника, в останні роки свого життя пише великі змістовні праці з історії УВО та ОУN, головні з яких «Від УВО до ОУN» й «Ідеологія організованого націоналізму». Під час ІІ світової війни потрапляє в німецькі концтабори, перебування в яких він також описував у своїх спогадах «Шляхом таборів».
У 1954 році мігрував до Канади, де видає свою працю з дослідження розвитку української правої ідеї — «Ідеологія Організованого і так званого Волевого Nаціоналізму», яку можна знайти у сучасній збірці Nаціократія 2.0.
Володимир Мартинець — приклад ідеального універсального Nаціоналіста-борця, який коли треба — бере в руки зброю, коли треба стає на потрібну посаду, коли треба займається ідеологічною роботою — все його життя підкорюється боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу та наказам Організації.
Центурія в інших соціальних мережах:
▫️YouTube▫️
▫️Instagram▫️
▫️Telegram▫️
▫️TikTok▫️
В цей день у 100 році до нашої ери народився один з найславетніших давньоримських полководців, видатний державець — чоловік, який заклав основу для утворення наймогутнішої держави часів Античності — Римської імперії — Гай Юлій Цезар.
Він був обдарованим лідерськими, політичними та військовими навичками, що дозволило йому дуже швидко пройти Cursus Honorum до отримання посади римського консула.
Політика Цезаря була спрямована на захист інтересів простих римлян і патриціїв, що не забули свого обов’язку власними вчинками і особистим прикладом стверджувати Pax Romanorum і римські чесноти.
Політика Цезаря була справедливою та щедрою, він часто пробачав вчорашніх суперників, якщо вони були готові разом з ним боротися за велич Риму.
Цезар показав себе як дуже вправний — йому вдалось усунути давню загрозу для римлян, а саме підкорити племена галів. Також він здійснив низку успішних військових походів на германські племена, що значно зміцнило його авторитет серед населення Риму.
В ході збройного протистояння з олігархічною частиною Сенату, яка ненавиділа Цезаря, Гай Юлій зміг здобути швидку перемогу, незважаючи на те, що сили противника були значно більші, та отримати звання довічного диктатора Риму, що давало йому необмежену владу для проведення реформ і зміцнення громадського спокою.
Свої військові походи, період громадянської війни, Цезар описував в особистих щоденниках. Завдяки таланту письменника, його твори стали класикою античної літератури через гарне оформлення мови та простоту викладу.
За своє правління Цезар провадив велику кількість успішних реформ, серед яких покращення умов служби в римській армії та її розширення, зміна управління провінціями, яка обмежила корупцію, перерозподіл земель, що задовольнив потреби бідного селянства, про які зовсім не піклувалась колишня олігархічна влада.
Період його правління сміливо можна назвати добою розквіту Риму. Саме в цей час заклався фундамент до утворення в майбутньому спадкоємцем Цезаря, Октавіаном Августом, найвеличнішої імперії за всю світову історію.
Попри свої геніальні навички державця, проти Цезаря повстала група заколотників, що заздрили його успіхам та подвигам. Вони скористалися довірою Цезаря. Очолили цю групу його найближчі соратники: Гай Касій та Марк Брут. У 44 році до нашої ери вони підло вбили його прямо в стінах Сенату, заколовши захованими зарання ножами.
Фігура Цезаря залишається прикладом справжнього справедливого та мудрого державника. Попри те, що з моменту його правління минуло цілих два тисячоліття, його політика залишається зразковою у внутрішніх та зовнішніх політичних питаннях.
Гай Юлій Цезар є справжнім відображенням того, що лише політика, спрямована на інтереси цілої Nації може привести державу до розквіту та створити передумови для світового домінування.
Центурія в інших соціальних мережах:
▫️YouTube▫️
▫️Instagram▫️
▫️Telegram▫️
▫️TikTok▫️
